Давно вже помічала за ним якісь дивацтва – зустрічала всього замазаного глиною, у пакеті, що був частенько мокрий, майоріло щось зелененьке, а на лобі чомусь бовванів ліхтарик, який він поспішно знімав, бачачи моє щире здивування… Зустрічала я його і біля каналізаційних люків, в які він із зацікавленням вглядався. А одного разу він нарешті вирішив розвіяти мій подив: запросив мене додому і… дав почитати щоденник.
Нотатки мандрівника чи як все починалось
День 1-й
Сьогодні я нарешті знайшов один з діггерських форумів і напросився, щоб мене, новачка, взяв хтось із собою у подорож. Мій новоспечений гід знає, де знаходяться той «Клов», мережа ДСШ, «Ніколка», «Зеленка», «Віоліна», «Грінрівер», «Аскольдівка», Академічний коллектор, «Кінг-спелео» та багато іншого. Зі мною координатами не поділився – сказав заради моєї ж безпеки, бо як почну сам плутати підземними лабіринтами, то скоріше мінотавра, ніж вихід знайду…
До речі, «діггер» з англійської перекладається як «той, що копає». Звичайно, кротами вони не працюють і підземні ходи не риють. А от пошукати які-небудь стародавні пам’ятки на зразок золотих монет або гільз з Другої світової цілком можуть. Чи просто від «нема чого робити» погуляти під містом, розкриваючи все нові й нові таїнства київських підземних надр.
Проте по каналізації вони не лазять, як дехто вважає, – «діггери», хоч і незвичайні мандрівники, проте звичайні люди, котрим сморід не до вподоби. Вони підкорюють колектори, дренажні системи, штольні – це місця, куди стікає дощова вода, або куди заганяють підземні річки, щоб не розмивало кручі, на яких розташоване місто.
День 2-й
Відвідав сьогодні кілька спортивних магазинів міста, попитав у продавців чи є у них діггерське спорядження. По їх здивовано-округлених очах чітко і ясно читалося, що я несповна розуму.
День 3-й
Ура! Мені пояснили, що за спорядження треба купувати і що найголовніше – де. Отже, відвідав рибацький ринок і магазин, де продаються засоби індивідуального захисту (як підказали – орієнтувався на протигази) і зібрав усі артефакти необхідні для першого «спуску».
Про мої обновки: сорок гривень витратив на костюм ПВХ (ця одежинка непромокальна); бахіли (купив за двадцятку) – величезна водонепроникна онуча, яку натягають поверх взуття (ніжки у мене немаленькі, тому вліз у бахіли лише в кедах, а коли спробував те ж повторити в берцах – ледь не застряг, але то певно кому як пощастить); два світодіодних ліхтарика-налобника (від 25 гривень штука): один – основний, другий – запасний. І так як я зовсім не хочу вибиратись з підземних ходів навпомацки, то накупив ще й батарейок.
У похідний рюкзак закинув і запальничку – все ж альтернативне джерело світла, та й пивні пляшки відкривати зручно, а ну як підземний пікнік влаштувати схочеться? Та й посвята власне у діггери не обходиться без обливання новачка пивом…
День 5-й. Вечір
Незвичним гостем я виявився сьогодні для кажанів і щурів. Я, як останній дурень, вирішив розгледіти детальніше летючих мишок і посвітив на них ліхтариком… Шум, що завдав шурхіт крил та ще й луна на додачу, і крик «Пригинайсь!», мабуть, ще довго згадувати буду. Кілька літаючих тварючок ще й у мене врізалось, але я забігаю вперед…
Взагалі, перший крок у стрімкий потік води штука незабутня, так стрьомно, що промокнеш, а на вулиці як не як зима, морозно. До того ж не так просто ступити хоч кілька метрів проти течії, що з усіх сил намагається збити з ніг, ще й слизько, та й купа місць для удару головою – труби, виступи, залізяки, драбини… Інколи фонтани брудної води раптово вистрілюють з стіни або наче душ стікають зі стелі. Радують спину й пречудові «радикулітники» – це дуже-дуже низькі проходи. Щоб подолати їх, треба скласти себе так, що часом здається – таке «укомпактнення» власного тіла під силу лише йогам. І шкодуєш, що ти не Аліса у країні чудес, де, з’ївши шматок грибу, можна то виростати, то зменшуватись… Те що росте тут їсти точно не варто…
Спочатку – не зрозуміло, нащо той ліхтарик? Але завернувши всього один раз з усіх боків на мене навалилась густа, в’язка темрява. Всілякий орієнтир загубився – перед очима чорніше чорного, а голосна луна ще більш збила з пантелику, просто відчув себе у пащеці якогось монстра. Але ввімкнувши ліхтарик все одразу стрибнуло по своїх законних місцях.
Під ногами – плюскотіла вода. А іноді намагалась з’їсти бахіли руда глина, з якої не так просто викарабкуватися, бо наче в болото затягувало, добре тільки, що дно під шаром в’язкого місива тверде, тож потонути не вдалось. Хоча, якщо вибрести на якесь підземне озеро чи просто не помітити западину (а як не знаєш, де її виглядати, то взагалі трагедія…), то таки можна здорово викупатися чи навіть зайнятися підземним дайвінгом… Головний ризик тут – потонути, але як це не дивно, не в западинах і підземних озерах. Все складніше – найнебезпечніше тут – колекторна хвиля, що збиває з ніг і несе, куди заманеться. Як тільки погодні умови на вулиці змінюються і починає дощити, ці підземні печери у лічені секунди перетворюються на печери підводні.
Проте, про такі неприємності зовсім не думалось, коли я дивився на підземний водоспад, і крізь гул води, намагався хоч якось почути, що намагається розповісти мені мій провідник. Чи коли ми переходили пороги або підіймалися вверх, хапаючись за слизькі від глини стіни.
Зрештою, потрапив у «Зіркову галерею», там на «вході» так і підписано. Піднявши голову і пробігшись по стелі світлом ліхтарика, я просто завмер від несподіванки, зі стелі на мене блимали мільярди зірок: блискучих, райдужних, прозорих. Від радості навіть забув про капюшон і несподівано ці зірки полились мені за комір холодні, мокрі – звичайні краплі. І хоча здивування моє і змінилось мокрою прохолодою, проте мерехтіння водних перламутрових зірок надовго вкарбувалось в пам’ять …
Стінам, що нас оточували – більш як сотня років, вони так само як і дно старанно викладені цеглою (не те що наші накидані так-сяк з бетону панельні багатоповерхівки…). Форми цих глибинних коридорів найрізноманітніші: арочні, квадратні, яйцеподібні. Крім того, тунелі у формі труб, по яких потрібно йти, злегка пригнувшись, наприсядки, а коли і повзти. З усіх-усюд на нас дивились сталактити й сталагміти, як у справжніх печерах. А підземні озера! Дивні, індустріально-чудернацькі, але по-своєму дуже гарні пейзажі.
Але найвеселіше було вилізти посеред Майдану, потім спокійно покласти залізну кришку на місце, з таким виглядом ніби щодня з-під каналізаційних люків вибираєшся. Важливим моментом був вигук: «Що дивитеся? Ми – діггери!» (при цьому самі-то в шоці). Потім гордовито відмитися розмоклим снігом або водою з калюжі і на десерт – стягання «снаряги» (це ой як непросто), що стало незабутнім шоу, яке, очевидно, надовго залишиться в пам’яті тих, хто в цей час поруч пробігав.
Як пояснив мені знайомий – діггером може стати кожний, хто мріє відкривати для себе нові досі недосяжні глибини, з головою занурюватись у потоки адреналіну і пережити купу пригод разом з друзями.
Поради професіоналів – новачкам:
Кирило Таранов, 23 роки, стаж діггера – 4 роки:
Смертельно-небезпечний час під землею – під час короткочасних дощів, а тим більше довготривалої дощової погоди. В таку пору спускатися в колектори – неприпустимо, адже за таких умов ситуація в гідромережі постійно змінюється і практично не піддається прогнозуванню, а тим більше контролю. Це найулюбленіший час колекторних хвиль та різкого зростання рівня води.
Проте навіть коли погода суха і сонячна або навпаки морозна (зима чи не найкращий час для вилазок – рівень води під землею сталий, а температура +13-15 градусів), не забувайте ретельно запам’ятовувати всі зустрінуті на шляху виходи на поверхню – в надзвичайній ситуації швидше зрозумієте куди вам тікати. Приблизно з тих самих міркувань незнайому різку треба досліджувати проти течії – при виникненні екстремальної ситуації буде легше повернутися до найближчого, раніше відміченого виходу на поверхню! До того ж не забудьте детально вивчити місцевість, що знаходиться над об’єктом – це також допоможе, якщо доведеться швидко тікати, а також надасть додаткову інформацію про можливі небезпечні місця.
Катерина Осадча, 26 років, стаж діггера – 3 роки:
Категорично не раджу напиватися мандруючи підземними річками… Увага розсіюється і все – там спіткнетесь, там об арматуру якусь вдаритесь, не приведи Господи заснете десь. А як ліхтарик зіпсується, як вибиратиметеся. А як рівень води почне підніматися, а ви й не помітите. Словом неформатну екзотичну гулянку влаштовувати під землею не можна. Скоріш за все закінчиться погано. До речі, палити й користуватись полум’ям (бувають оригінали, що вирішують з факелом під землю лізти) дуже небезпечно. Вода може бути забруднена якимись горючими речовинами, а оскільки вони легші за воду, то утворюють плівку на її поверхні, яка дуже непогано горить…
Ніколи не спускайтеся в колектори річок поодинці. Раптом що – мусить же хтось вас витягнути? Якщо під час походу треба розділитись, то варто час від часу влаштовувати перекличку. Бо мобільні телефони під землею не працюють.
Андрій Шкроботько, 21 рік, стаж діггера – 3 роки:
У перший похід бажано йти з досвідченішою людиною, котра б на практиці пояснила і показала, як правильно поводитися під землею. Якщо це неможливо, хоча б проконсультуйтеся у неї. Проте краще все ж знайти собі якогось провідника.
Перед походом обов’язково розкажіть друзям, можливо, родичам куди ви йдете. Словом, будь-кому, хто залишається на поверхні і в змозі витягнути вас в разі екстреної ситуації. Залиште адреси й зазначте приблизний час, за який ви сподіваєтесь здійснити похід. Бажано також вказати номери телефонів екстрених служб, по яких слід дзвонити у разі вашої довгої відсутності.
І останнє – будьте розсудливі! Ні за яких умов не піддавайтеся паніці, прагніть зберегти тверезість думки – в будь-якій небезпечній ситуації дуже важливо прийняти правильне і швидке рішення! Зливові і річкові колектори – складні гідротехнічні споруди, їх дослідження – дуже важке і небезпечне заняття. Тут головна небезпека – не людина, котру можна обдурити, перехитрити, від якої можна втекти, а водна стихія, від якої не втечеш, яку не обдуриш!
Тамара Третяк