Маленькі вулички, старезні будинки і трішки суму за давно втраченим “вчора”. Костянтинівка мало схожа на серце Донбасу, але нирками її точно можна назвати.
69 відтінків сірого
Місто обласного підпорядкування, районний центр із пʼятнадцятьма заводами колись “союзного” значення, ландшафтним парком часів мезоліту і населенням в 75 тисяч.
Усе тут просякнуто споминами про минуле. Щоправда, не настільки мрійливо-загадковими, як у Львова чи Києва. Все, чим живуть наразі місцеві, починається і завершується фразою “а ось раніше було краще…”.
Дивний український менталітет: застрягнути в минулому, рвучись у майбутнє. Якщо зупинитися на хвильку і озирнутися, можна помітити розкуйовджену і недоладну красу східного українського містечка. Труби заводів підпирають небо, високі мури одгороджують колись важливі підприємства. 69 років місто жило промисловістю. Часи змінилися. Заводи встали, але сірий колір однотипних будівель лишився візитівкою міста. 
А навколо все той же широкий степ, і гай, і річка. Спочатку відвертаєш погляд, а потім, роздивившись, починаєш помічати первісну красу й переваги у такій неприкрашеній реальності. До сірого кольору фасаду однотипних будинків, пошарпаного асфальту, води у річці поступово звикаєш. Тут все, здається, живе від весни до весни. Коли розквітчані плодові дерева прикрашають вулочки, городина зявляється на столі, і наповнені шлунки роблять містян куди привітнішими. Коли не голодний і у безпеці, у тобі прокидається філософ. Ось тоді й починаються довгі оповіді про сталеварів, скловарів, трудяг важкої промисловості, які піднімали Костянтинівку. Три парки, станція човнів, три музеї — все, як у людей, щоб і показати можна було, і самим у вільну хвилину перепочити. Колись тут дійсно радо чекали на гостей, бо мали чим вразити. Тепер же все рідше в місто приїжджають візетери, а місцеві, вряди-годи кинувши оком навколо, байдуже розводять руками: не до того зараз, не до благоустрою і прибирання. Хоч би в своїй хаті порядок навести.
Хату руки держать
Колись тут хазяйнували козаки, врятувавшись від царської немилості Катерини 2 1775 року. Дніпровські пороги довелося обміняти на степ, який теж не раз рятував їх від усілякої напасті. У той час вже треба було кидати шаблю з рук й пускати десь коріння. Землі Донбасу стали непоганим для цього місцем. Майже 40 років, судячи із історіографічних розвідок краєзнавців, порядкували тут козачі загони, допоки у 1870 році власник кількох заводів Пантелеймон Номікосов не вирішив заснувати тут поселення і назвати його на честь старшого сина Костянтина. Землі біля річки Кривий Торець подарували йому за участь у Вітчизняній війні 1812 року. Першими переселенцями на цій території стали двадцять родин кріпаків, яких Номікосов купив у Курській губернії того ж року.
У 1895 році поблизу залізничної станції почалося будівництво заводів скляного, скловиробів, дзеркального та хімічного. Потужне виробництво дуже скоро принесло поміщику чималі гроші. 
Номікосов був хорошим підприємцем і перед Революцією 1917 року входив до кола найзаможніших родин Російської імперії. Жовтень 17-го року змінив його життя, майже усю родину Номікосових вбили.
“Дід розповів мені, що після революції вижив лише Петро Номікосов. Він намагався не говорити про своє походження, повністю відмовився від історії. У нього було дві доньки від першого шлюбу, а мій дід із сестрою народився від другого. Рятуючись від репресій більшовиків, вони хотіли втекти із країни, але не встигли на останній парохід. Їх врятувала доля. Колись дружина Петра Номікосова була лікарем і врятувала від смерті якогось командира Червоної Армії. А він, аби віддячити, видав документ, що Петро Номікосов є співробітником канцелярії штабу більшовицької армії, і допоміг їм виїхати із Костянтинівки.
Далі дід працював гірничим інжинером на Донбасі, а його донька Ірина вийшла заміж за керівника шахти. Пізніше його перевели в Москву для будівництва метрополітена. Тоді всі переїхали в столицю. Дід закінчив виш і отримав спеціальність, пов’язану із видобутком нафти”, – розповів нащадок роду Номікосових — Юрій, який виріс і живе у Москві, але інколи приїжджає на історичну Батьківщину своїх предків.
Місто великих контрастів і слова “якби”
ОЛЕНА Іванюк, провідний спеціаліст із краєзнавства Центральної бібліотеки імені Горькокого міста Костянтинівки:
“Вивчати історію рідного краю, як на мене — справа важка. Вона потребує неабиякої цілеспрямованості, уміння помічати деталі в буденному, слухати, фіксувати і запам’ятовувати. Майже третину того, що я дізналася про історію міста, мені розповіли старожили. Люди роками тут лаштували власне життя, бачили, як місто розбудовувалося, розвивалося і ставало на ноги. Якщо ви хочете краще дізнатися Костянтинівку, поспілкуйтеся з її літніми мешканцями. Вони розкажуть те, про що навряд напишуть у книгах”.
Насправді ж тут навіть молодь згадує старі часи. Розповіді про те, “як було”, настільки вкорінилися в світосприйняття місцевих, що вони й не думають, як “може бути”.
За довгі роки існування союзу “вільних республік” Костянтинівка набула статусу центру кольорової металургії, скловаріння та хімічної промисловості. Найвідомішими підприємствами стали заводи “Укрцинк”, “Автоскло”, вогнетривкий завод та завод високовольтного обладнання.
Люди тут звикли важко й довго працювати на заводі, а в суботу вдень виходити на прогулянку. “Пісні, гармонь, дівочий сміх і дитячий гомін тут були завжди. Памятаю, як в парку “Ювілейний” кожну суботу продавали солодку вату і крутили пісні по гучномовцю. Ми тоді могли тиждень не бачитися з приятелями, але в суботу, як штик, прийти гуляти”, — ділиться споминами Андрій Семенченко, цього року йому виповниться 90. Важко сказати, про який саме період йдеться, адже, судячи зі слів костянтинівців, так було дуже довго.
Допоки не прийшли зміни. Риба гниє з голови — спочатку на найвищому рівні роздерибанили заводи, витягнули все, що могли. Мільйони доларів перекочували із казни в кишені тих, хто дуже швидко змінив громадянство і втік закордон. Підприємства встали, зарплатню не платили місяцями. Спочатку всі сподівалися на примарні перспективи. Ось-ось інвестиції знову потечуть, а Україна оцінить перлину потужної промисловості, яка їй потрапила. І все буде якщо не краще, то так, як і було. Час плинув, а ситуація лише погіршувалася. У лексиконі місцевих все частіше лунало майже магічне слово “якби”. Люди постійно повторювали його, прагнучи змінити щось у власному минулому. Однак життя не визнає умовностей, а людське “якби” жодним чином не впливає на майбутнє.
Попри труднощі й перепони місцеві люблять свою малу Батьківщину. Викидаючи сміття собі під ноги, ламаючи останні лавки у парку й критикуючи владу, костянтинівці із неабияким запалом можуть годинами розповідати про любов до рідного міста. Це дивний прояв любові серед занепаду. А головний парадокс у тому, що зміни навколо, як не банально, завжди починаються з тебе.
І те улюблене “якби” можна використати для того, аби було знову так, як хочеться. В Україні багато схожих на Костянтинівку містечок, де гроші із держбюджету ледве-ледве покривають основні витрати. Приміром, Калинівка у Вінницькій області має той же бюджет, але набагато чистіші тротуари, освітлені вулиці, дитячі майданчики і власний парк розваг. Невеличке містечко приваблює своєю гостинністю та охайністю, сюди, як не дивно, хочеться повернутися ще раз. Вивчати назви вулиць, рахувати лелек на стовпах біля будинків, тішитися від розмальованих фасадів будинків та парканів.
“Люди вирішили, що хочуть перетворити своє життя на свято. Рецепт, як ви бачите, простий. У своїй хаті своя правда і воля. Просто взяли і зробили”, — розповідає Василь Бабій, місцевий журналіст і редактор газети “Прапор Перемоги”.
Але для рішучих дій потрібні можливості і умови. Якщо перше ще можна пошукати, із другим поки що на Сході проблеми.
А чи знали Ви, що…
Дивно, але багато із тих, хто народився і виріс в Костянтинівці в останні три десятиліття, не знають безлічі фактів ні про історію міста, ні про видатних діячів. Так склалося, що краєзнавство в школах не читали. А дарма, враховуючи, що тут народився і жив 21 Герой Радянського Союзу. На фронтах воювали понад 20 тисяч місцевих мешканців, половина із них отримали різні нагороди.
У повоєнні роки побудували 20 промислових об҆҆’єктів. Вже до 1949 року всі пієдприємства були відновлені.
Місто справді було добре відоме навіть за межами України. Саме на заводі “Автоскло” зварили рубінове скло для перших зірок Кремля. Треба було зварити 500 квадратних метрів, для цього створили нову технологію — “селеновий рубін”. Для досягнення потрібного кольору у скло додавали золото, яке давало потрібний відтінок.
Партії так сподобалася виконана робота, що у місцевих скловарів замовили спеціальне скло для Мавзолея Леніна та Ермітаж.
На Всесвітній виставці із гучною назвою “Будівництво світу завтрашнього дня” у Нью-Йорку 1938 року представили унікальний декоративний фонтан із кришталю. Зберігся його опис: “Величезна неглибока чаша височіла на кольоровій монументальній ніжці. Із центру чаші ніби виросла інша, менших розмірів чаша, а з неї піднімався сніп кришталевих колосків. З трубок вода вільно стікала в малу чашу і, наповнивши її, переливалася у більшу”.
Дзеркала для Кремлівського Палацу зʼїздів також виготовили в Костянтинівці. Може виникнути враження, ніби місто — суцільне скловарне царство. Проте це не так. 28 промислових підприємств створювали високе реноме про нього. Подейкують, що на заводі “Укрцинк” навіть був секретний цех, який працював на оборонний сектор. Але, як розумієте, жодних письмових згадок в архівах про це немає.
Існує стереотип, що на Донбасі, крім шахт, дивитися нема на що. Неправда. Приїжджайте й на власні очі переконайтеся, що там точно таке життя, як і всюди. Тільки з домішком сумного “якби”.
Вікторія Берещак
