Зовсім не обов’язково їхати за кордон, щоб подивитись цікаве місто. Наша кореспондентка та її подруга вирішили відвідати близький до Києва, але досі незнаний Чернігів. Місто, сповнене легенд і таємничих історій, привидів і РАГСів, зуміло назавжди зачарувати двох мандрівниць. Про це розкаже Тамара Овчаренко.
День перший. Дорога до місця призначення
Виїхати ми вирішили зранку, аби побачити в перший день якомога більше. Це спричиняло потребу вставати о шостій, що могло перетворитись на надзавдання для мене, проте, на щастя, все вийшло навпаки. Прокинувшись рано, зібравшись та почитавши новини, я вирушила до станції метро Лісова. Там на мене вже чекала подруга Оля. Дуже швидко ми знайшли місце, звідки мав відправитись наш автобус. Дійшовши туди, ми зустріли нашого водія. Це був чоловік років п’ятдесяти, одягнений у яскраву сорочку та жилетку, що, як нам здалося, є атрибутом усіх чернігівських водіїв, адже його товариші були вбрані схоже. Він радісно нас привітав, запросив до салону та пообіцяв у кінці поїздки квіти й сюрприз. Тоді ми зрозуміли, що наступні дві години нам не буде сумно.
Розмістившись майже в самому кінці автобусу, ми стали чекати відправлення. Хвилин за п’ятнадцять усі пасажири отримали персональне привітання водія та сіли на свої місця. Наш водій, пан Петро, повідомив усім: «Вас приветствует автобус Киев-Чернигов. В дороге мы будем 2 часа. Кондиционеры, освещение и массажные кресла в рабочем состоянии. За рулем стажер. Но не волнуйтесь мы доедем». Усі в автобусі голосно розсміялись, адже крім освітлення та магнітоли в маршрутці нічого пов’язаного з комфортом не було. Та й водій був точно не на стажуванні. Ми вирушили рівно о восьмій ранку.
Як зазвичай це буває в міжміському транспорті, у салоні звучало радіо «Шансон» та пісні про «жизнь тяжелую и любовь», однак мало хто його слухав. Пан Петро знайшов собі співрозмовника, який покірно слухав його монолог про геополітику, військові справи та вибори. За двадцять хвилин такої розмови наш водій призначив чоловіка своїм штурманом та наказав стежити за пасажирами, а в разі необхідності взяти бінокля. Ми з Олею так і не змогли зрозуміти, що мало статись, аби бінокль став у нагоді, але новопризначений штурман автобусу Київ-Чернігів сумлінно виконував свої обов’язки. Проїхавши годину, ми почали сумніватись, чи правильним шляхом їдемо, адже досі не видно було знаку в’їзду в Чернігів. Зрозуміло, що даремно, адже за сорок хвилин ми вже були в Чернігові, і наш водій скористався можливістю пожартувати: «Ті, хто сумнівався, що ми в Чернігові, подивіться праворуч: це Катеринка, там є церква, напис «Чернігов» та пушки. Потім ви побачите наші співочі фонтани, які вночі гратимуть Рамштайн. Обов’язково сходіть».
Коли ми дісталися кінцевої зупинки, пан Петро знову звернувся до пасажирів із промовою: «А сейчас мы все вместе, широко улыбаясь, выйдем из салона и со слезами на глазах будем прощаться. Те, кто первый раз в Чернигове, должны узнать сколько пушек на Катеринке, иначе на обратном пути не пущу в автобус. Надеюсь всем понравилось, все свободны». Ми знову розсміялись та почали розходитись, кому куди було треба. Чернігів зустрів нас яскравим сонцем, усміхненими перехожими та українською символікою, якою були прикрашені дерева на алеї. Наостанок пан Петро переконався, що нас у Чернігові точно зустрінуть і ми побачимо все, що він порадив. Попрощавшись із ним, ми зачекали на ще одну нашу подругу.
День перший. Усі двері Чернігова відчинені
Маршрутка довезла нас майже до центру Чернігова, тому перше, що ми побачили, була алея, яка увінчувалась пам’ятником Леніну. Однак «Ленінопад» не оминув місто, і тому самого вождя ми не побачили, а тільки основу скульптури. Уся алея була прикрашена тоненькими жовто-блакитними стрічками. Зустрівшись із Світланою, ми поїхали до неї додому, аби «швиденько покласти речі і піти дивитись місто», але зрозуміло, що не так сталося, як гадалося. Світланина мати, вирішивши, що студенти замало їдять і вдома рідко бувають, нагодувала нас так, що ми почали сумніватись, чи зможемо кудись піти. Попоївши і перепланувавши маршрут, ми нарешті вирушили на екскурсію.
Чернігів — досить невелике місто, його площа складає лише 79 км2, тому за наші два дні перебування ми встигли побачити досить багато. Але все одно залишились ще декілька місць, які ми маємо відвідати. Тож неодмінно варто повернутись у місто, що вкрало наші серця за три секунди. Перші згадки про Чернігів датуються ще 907 роком, тому, перебуваючи тут, насправді можна відчути дух історії. Але, як і в усіх старих містах, це відчуття більше збереглось у центральній частині, або, як тут її називають, Дитинці (укріплена частина міста VII-XIII ст., що розташовується на високому виступі правого берега долини Десни). Саме тут розташовані відомі 12 гармат, Катеринка, Борисоглібський собор, Спасо-Преображенський собор, пам’ятники Тарасу Шевченку, Олександру Пушкіну, Івану Мазепі та багато іншого.
Перш за все, ми вирушили на Десну, зачаровану красуню, описану Довженком. На шляху до неї пройшли повз будинок Тарновського та стадіон імені Юрія Гагаріна. Так-так, саме космонавта. Це було нашим першим здивуванням у цьому місті. Потім був парк розваг, де динозаври стояли разом з крокодилами та блакитнодзьобим півнем з «Бременських музик», шашлики ховались в тенті під назвою «Пломбір». Стало одразу зрозуміло, що Чернігів — місто див та дивацтв. Десна виявилась річкою з дуже бурхливою течією, в якій купатись наважуються тільки найбільші сміливці міста.
Першою церквою в Чернігові, яку ми оглянули, була П’ятницька. Її збудували в кінці XII – на початку XIII ст. Проходячи повз неї, Світлана мовила: «Вона вже давно зачинена. Подивіться ззовні, і підемо далі». Вже майже відійшовши, ми помітили, що церква зараз працює. Зайшли всередину. На стінах висіли старезні ікони, прикрашені українськими рушниками, а поруч стояли свічники з піском. Ця невеличка церква вразила нас своєю автентичністю та атмосферою.
Кафедральний собор Святої Великомучениці Катерини, або, як в народі кажуть, Катеринка, став наступним пунктом нашої програми. Ця церква була збудована на початку XVIII ст., а її бані прикрашені справжнім золотом. Так само, як і в попередньому храмі, свічки треба ставити у пісок, що є значно зручнішим, ніж металеві підсвічники, які використовують у більш сучасних церквах. Біля неї знаходиться напис «Чернігів», висаджений із кущів, на тлі якого кожен порядний турист має зробити світлину. Ми не були виключенням, і після чергової спроби сфотографуватись втрьох у стрибку, нам на допомогу прийшла місцева жителька, яка, ледь стримуючи сміх, зробила кілька знімків. Ми були надзвичайно вдячні, і з чистою совістю попрямували перераховувати гармати та чіплятись до Шевченка. Гармат все ж таки виявилося лише 12 (місцеві полюбляють розповідати про 13 гармат та призначати побачення саме біля тринадцятої), тому на зворотному шляху місця в автобусі нам були гарантовані. Підійшовши до пам’ятнику Тарасові, нам довелося добряче почекати, адже приїздити на травневі свята і сподіватись на відсутність людей в центрі міста, як мінімум, наївно. Чернігівський пам’ятник Шевченку відрізняється від інших тим, що там зображений молодий Кобзар. Це і є причиною того, що кожен має посидіти біля юного Тараса, зазирнути в його книжки, а потім спробувати злізти з пам’ятника, не травмувавшись.
Ми гуляли ще до самого вечора, адже мали побачити Співочі фонтани та Дитинець з ілюмінацією. Це було дуже гарне видовище, фонтани «танцювали» в такт класичної та сучасної музики, однак німецького року ми так і не почули, його заміною став Бетховен. Нічний Чернігів здався нам ще гарнішим і таємничішим, але за розповідями місцевих краще відмовитись від довгих нічних променадів. Після насиченого дня, втома накрила нас, тому намокнувши від фонтанів, ми щасливі повернулись до Світланиної квартири.
День другий. Привиди, печери й агресивна білка
Наступного дня ми поставили за мету встигнути побачити Антонієві печери (а саме привида, про якого так багато чули), три кургани, Троїцько-Іллінський монастир, Спасо-Преображенський собор та вчасно дістатись автобусної зупинки. Укотре зрадівши, що Чернігів такий компактний, ми швидко дійшли до Болдиних гір, звідки відкривається ліпша панорама міста, ніж з оглядового колеса, за яке ми вчора заплатили гроші, аби побачити верхівки дерев та трошечки Десну. З гір за п’ятнадцять хвилин можна дістатись до Троїцько-Іллінського монастиря, з дзвіниці якого точно найкращий вид на все місто. На його території розташовані Троїцький Собор (XVII ст.), Введенська церква (XVII століття), Іллінська церква (XIIcт.) та дзвіниця (1775р.).
Іллінська церква знаходиться біля правого входу Антонієвих печер. Комплекс існує з XI ст., але наразі для туристів доступними є лише декілька ходів та невеличких залів, у яких можна загадати бажання, залишивши монетку, послухати голоси монахів та, звичайно ж, побачити привид самого Антонія. Тобто повний спектр типово туристичних заманок. Ми ходили паралельно з двома іншими екскурсіями і спробували майже все. Перелякатись на все життя нам вдалось якнайкраще, адже, підійшовши до місця, де має бути привид, втрьох побачили щось схоже на нього, а тому чимдуж побігли звідти. Досі ми так і не дійшли висновку, бачили ми привид, чи то була фантазія в дії, але містична історія з Чернігова для знайомих у нас з’явилась. Троїцький Собор та Введенська церква вразили нас своїм зовнішнім оформленням, розписами та стародавніми іконами.
Завершували нашу дводенну експрес-програму відвідини будинку Мазепи, Спасо-Преображенського та Борисоглібського соборів. Наразі в приміщенні Собору Бориса і Гліба знаходиться експозиція Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній», де можна побачити стародавні ікони та прикраси, надгробні плити та посуд, а також релігійні книги XVII-XVIII ст. Найбільш цікавими об’єктами з усієї експозиції для нас були саме книжки. У процесі захопливого читання цих книг я ледь не звалила на себе трьохсотрічну ікону Св. Філіпа, висота якої близько двох метрів. На щастя, все обійшлось, а ми, живі та неушкоджені, рушили до Спасо-Преображенського Собору — однієї з найстаріших церковних пам’яток в Україні. Саме в цьому соборі 28 січня 1654 року було ухвалено рішення Переяславської Ради про з’єднання України з Росією.
Останнім пунктом нашого маршруту був будинок Мазепи, всередину якого ми так і не потрапили, адже значно веселіше було робити світлини біля пам’ятника Мазепі, черга до якого була більшою, ніж у музей. Вже збираючись іти на автобус, ми побачили на дереві білочку, яку захотіли сфотографувати. Але вона виявилась не такою привітною, як здалося на перший погляд. Дозволивши зробити один кадр, вона миттю залізла на високу гілку, з якої почала кидатись шкаралупою від горіхів, чим віднадила усіх фотографів. Так і завершився наш другий день у чарівному Чернігові.
За два травневих дні ми встигли побачити майже всі старовинні церкви та пам’ятки Чернігова, намокнути від співочих фонтанів, поплавати по Десні, отримати горіхів від білочки та закохатись у місто, де люди старанно бережуть свої легенди та церкви, де призначають побачення біля тринадцятої гармати і пристрасно доводять, що їхнє місто старше і краще за Київ, адже раптом що — «Антоній все відведе».
Тамара Овчаренко
