Історія під асфальтом

Києву понад 1 500 років. Та ще задовго до п’ятого століття на тутешніх берегах Дніпра селилися давні люди. За всі ці роки Київ назбирав у собі безліч історичних та культурних пластів, тож кожний клаптик землі становить археологічну цінність. Спроба перелічити бодай частину з усіх пам’яток столиці змушує археологів писати товстелезні книги, тому в цій статті виділимо головні.


Кирилівська стоянка

Її вважають найдавнішим поселенням людини в Східній Європі. Стоянка розташована на Подолі, на вулиці Фрунзе. Відкрив її видатний український археолог Вікентій Хвойка в 1893 році. Протягом семи років проводили розкопки, які виявили чимало цікавих об’єктів. Кирилівська стоянка має два культурні пласти: перший на глибині 13-14 метрів, другий — 20-22 метрів. Обидва відносять до періоду палеоліту (пізнього кам’яного віку: 35-10 тисяч років тому). У другому пласті було знайдено кістки мамонта, сліди вогнищ, у першому — знаряддя праці та первісні види житла. Майже всі артефакти зберігаються в Національному музеї історії України. Тепер стоянка розташована під будинками номер 59 та 61 на вулиці Фрунзе.

Лиса гораЛиса гора

На Лисій горі були знайдені уламки посуду трипільської культури, зроблені з червоної глини. Їх датують приблизно третім тисячоліттям до нашої ери. Цікаве те, що пам’ятки були розташовані майже на поверхні. Дослідження проводили представники Інституту археології НАН України. Принаймні з того часу Лиса гора асоціюється не тільки з язичниками та відьомськими шабашами. Її історія сягає далеко глибше за середньовіччя.

Також на березі річки Почайни в минулому столітті знайшли залишки зарубинецької культури (200 років до н. е. — 200 років н. е.), відкритої вже згаданим Вікентієм Хвойкою.

Пирогівське та Хотівське городища

Поселення скіфської доби з укріпленнями, валами та курганами. Прикро, що на сайті музею Пирогова жодного слова не написано про городище, пам’ятку I-II століть н. е. Так само зневажливо поставилися і Хотівського, що розташоване біля парку «Феофанія». У 2009 році журналісти проводили розслідування про незаконне будівництво на території скіфського поселення. До співпраці були запрошені вчені Інституту археології НАНУ. На жаль, вали були знищені, а з ними і фундаменти будівель, знаряддя праці. Тепер вони поховані під асфальтовою дорогою. Трохи краще ситуація склалася в городищі Китаїв на сході Голосіївського району. Його датують дев’ятим століттям нашої ери і має вали та три курганні групи. Як і два попередні, оголошене археологічним заповідником. Тут, окрім монастиря, поки немає більше значних споруд.

Городець пісочний

Городище на лівому березі Дніпра. Його згадують у літописах з одинадцятого століття як місце переговорів князів. Там у п’ятнадцятому столітті був розташований замок князя Семена Олельковича. Тому місцевість називали також Олельковим городищем. Пізніше мав назви Милославичі та Виґурівщина. Сьогодні Пісочний — це житловий масив Троєщина. Розкопки там не ведуть.

ЩекавицяЩекавиця

Не тільки пам’ятка історії та археології, а й без перебільшення легендарне місце. Найдавнішими артефактами гори є слов’янські поховання біля підніжжя (8-9 століття). У давньому Києві ця вершина була околицею міста. І досі на схилах видно залишки валів, які були поруйновані в 19 столітті. Саме на вершині цієї гори, за легендами, десь під старими двоповерховими будинками розташована могила князя Олега. У вісімнадцятому столітті Щекавиця стала місцем поховання жертв епідемії чуми. Зараз верхівка Щекавиці забудована, а схили руйнують бульдозери. Братські могили, засипані вапном, та язичницькі поховання опиняться в ковшах екскаваторів, а далі під фундаментами дорогих апартаментів. Не зрозуміло тільки, хто ж погодиться жити на кістках? Знову журналісти розслідують, а влада відмовчується. Ось так у центрі Києва поступово зникає історія. До речі, гору Щека вважають однією з найменш досліджених археологічних зон Києва.

Княжі міста

Зовсім поряд такі важливі пам’ятки як «Град Кия» або городище Кия, яке потім стало ядром дитинця. Площа городища захоплює і Національний музей історії України, перед яким знайдено язичницьке капище та фрагменти житлових приміщень п’ятого – восьмого століття н. е. Сюди ж стосується Ольжин двір або ротонда, від якої залишився кам’яний фундамент, хоча археологи досі сперечаються про справжній вік цієї будівлі.

Історія давнього Києва не може обійтися без спогаду про міста великих князів Володимира, Ізяслава та Ярослава. Перлиною першого міста є Десятинна церква. Одна з небагатьох пам’яток, що має належну популярність та пошану. Незважаючи на нелегку історичну долю, фундамент однієї з перших кам’яних споруд у Києві (давнішим вважається тільки палац княгині Ольги) зберігся до наших днів. Так принаймні два рази її відбудовували (спершу Петро Могила, потім у дев’ятнадцятому столітті місцева влада), і все ж у 1936 році вона була знищена як така, що «не має особливої історичної цінності». Біля Десятинної був розкопаний фундамент іще одного княжого терема, ймовірно, Володимирового.

Софійський соборІсторичними та культурними центрами міст Ізяслава та Ярослава були Михайлівський монастир та Софійський собор відповідно. Михайлівський Золотоверхий був підірваний у тридцяті роки минулого століття. Вибух не залишив каменя на камені. Уже в дев’яності роки собор довелося відновлювати фактично з нуля. Багато ікон було вивезено, разом із церковними коштовностями, багато книг спалено. Софійський собор, на диво, пережив випробування радянським атеїзмом. Там знайдено фрески одинадцятого століття, що становлять надзвичайну археологічну цінність. Адже трагедією багатьох український давніх храмів є неможливість відновлення настінних розписів, які за часи радянської влади зафарбовували вапном або покривали штукатуркою. Після таких ремонтів відмити фрески з-під них неможливо: фарба змиється разом із вапном.

Загалом можна сказати, що наземні кам’яні споруди часів Київської Русі мають більше шансів на існування, ніж усі інші пам’ятки, описані вище. Але тільки на перший погляд. Проблема в цьому випадку значно масштабніша і загрожує не лише історії, а й сучасності. Схили Київських гір забудовують, рівняють, розкопують так безладно і безтурботно, що в один жахливий момент усі культурні шари (від скіфів до Російської імперії) з’їдуть у Дніпро. Масив бетону та асфальту, який давить на давні вали, не витримують жодні дерева, а саме вони ще сяк-так тримають гори вкупі. Самі гори, особливо Щекавиця, заростають чагарями та смітниками. Дореволюційні кладовища стоять недоглянуті, і метеорологічні вишки опиняються на фундаментах колишніх монастирів.

Поділ

Серце ремісництва, починаючи з княжих часів і до сьогодні. Археологічні пам’ятки тут лежать прямо на поверхні. Ми вже згадували про Кирилівську стоянку, тепер заглянемо в середньовіччя. Самі назви місцевостей говорять за їхніх мешканців: так, на Подолі існували райони Кожум’яки, Гончарі, Дегтярі. Поділ не був укріплений валами, він мав лише частокіл, який називався Стовп’є або Столпій. Рештки цього частоколу були знайдені на вулиці Спаській шість років тому, разом із фігурами з традиційної гри давніх слов’ян — тавлі. У сімдесятих роках під час розкопок на Подолі Інститут археології відкопав дерев’яні зруби 9 та 11 століть.

Звіринецькі печериЗвіринецькі печери

Дві рукотворні печери, поєднані галереєю, призначалися для поховань ченців Звіринецького монастиря. Їх знайшли випадково, після зсуву ґрунту наприкінці дев’ятнадцятого століття. Під час розкопок було знайдено понад 200 чернечих поховань. Історики вважають, що печери почали використовувати в 11–12 століттях і розвивали їх до 17 століття. Сьогодні Звіринецькі печери входять до складу археологічного заповідника разом із Видубицьким монастирем.

Описані вище пам’ятки були створені до 13 століття. Звичайно, в часи пізнього середньовіччя було створено ще чимало архітектурних споруд, які мають величезну цінність для української історії. Це і дерев’яна фортеця на Замковій горі (14–17 століття), і безліч церков та монастирів по всьому Києву. Деякі споруди потрапляють у дбайливі руки археологів або звичайних громадян, яким не байдужа історія, деякі просто лишаються сам на сам із часом, огороджені парканом чи стрічкою, деякі гинуть під чоботом урбанізації. Зазвичай за старовину вступаються науковці, пишуть листа до міськради, вимагають захистити залишки давніх цивілізацій бодай якоюсь постановою. Підсилюють голос учених журналісти, але вряди-годи. Врешті-решт, руйнування історичних місць не така вже й актуальна проблема. Інститут археології НАНУ бере під свій контроль значну частину пам’яток, проте на всі банально не вистачає вільних рук.

І двадцять років тому, і зараз влада не може приділити достатньо уваги культурній спадщині. Бюджет у нашій країні не гумовий, і спочатку треба думати про економіку, а не про культуру. Ці слова цілком очевидні, зрозуміли та очікувані. Як кажуть, якщо грошей не вистачає, то не вистачає на все. Тому сподіваймося на приватну та громадську ініціативу, тобто на самих себе.

Ольга Головко