Біла фортеця край Чорного моря

Статті

Бувши колись щитом і опорою для воїнів в обладунках, нині Білгород-Дністровська фортеця спокійно стоїть на березі лиману, люб’язно вітаючи туристів у свої непорушні брами. І тільки по ранах і шрамах, здобутих нею в бою, ми можемо відстежити хід захопливої історії, яка ховає безліч загадок, змов і легенд.


Попри жадібність течій і крихкість землі, бессарабське Біле місто стоїть і донині. Тутешні піщані ґрунти хоч і ненадійні, але спромоглися втримати чимало поколінь і не одну історичну добу, хронологічно розташувавши цілі відсіки артефактів пошарово, мов бібліотечна картотека. І найвеличнішою бессарабською пам’яткою, що майорить на березі Дністровського лиману, є Аккерманська фортеця. Масивна й подекуди недолуга, вона змогла поєднати різні періоди міста в одній точці – від стародавності до сьогодні. Вочевидь, саме брак витонченості споруди і здатність пристосовуватись до зовнішніх обставин дарують їй таке довге життя, ну а нам із вами – можливість доторкнутися до таємниць минулого Північного Причорномор’я.

Тіра – пращур Білого міста

І найперший шар, який археологам вдалося виявити на цих землях, сягає аж VII–VI століття до н.е., коли грецькі колоністи з античного міста Мілет почали утворювати тут перші поселення. Спочатку це були розосереджені родини мореплавців та землеробів, що прибули морем і почали освоювати нелюдні узбережжя задля розвитку торгівлі в імперії. А згодом, у V ст. до н.е., зародилось ціле місто із акрополем понад Тірасом, що сьогодні зветься Дністром.

Прибережне місто квітнуло завдяки щедрому сонцю і працьовитому населенню: пшениця колосилась, в лимані водилась риба, стигнув виноград, тому, власне, й розширювалась торгівля із сусіднім Придністров’єм і, що важливо, з’явилася власна чеканка срібних і золотих монет із зображеннями тодішніх царів. І хоча наслідки загарбницького характеру тогочасного ведення політики зіграли свою роль – Тіра вже в І ст. до н.е. була захоплена гетами, пізніше освоєна римлянами, далі викрадена готами й гунами – фундамент античного акрополю зберігся й досі, заливши по собі не тільки каміння, стародавні монети й уламки кераміки, але й давньогрецьку культуру полісу, що мереживом обплела наступні покоління Білого міста.

Зародження фортеці

Сьогодні достеменно не відомо, ким саме була зведена найперша й найпотужніша вежа Білгород-Дністровської твердині – певно, ці відомості спочивають у землі разом із душами її зодчих. Історики розбігаються між версіями монголо-татарського й генуезького походження найстарішої башти, але, незважаючи на ці неточності, участь у долі міста однаково брали обидва народи. Генуезькі купці після падіння Візантії на початку ХІІІ ст. почали закріплюватися в Криму й у Північному Причорномор’ї з метою контролювати товаропотоки з Малої Азії в Європу. А згодом, у другій половині ХІІІ ст. буцімто збудували собі замок – сьогоднішню білгородську цитадель.

Однак у ХІV ст. золотоординці, не приховуючи своїх апетитів, захопили цю гавань разом з іншими узбережжям. Проте підприємливі генуезці знайшли із загарбниками спільну мову, отримавши від них ярлик на володарювання в цьому краї. Тому й виходить, що теоретично “з широкого плеча хана” південне місто було татарським, а от на практиці – ожвавлювалось “з руки” генуезців, які подарували йому правізантійську назву Монкастро і, ймовірно, зародили фундамент майбутнього бессарабського форпосту.

Молдовське князівство: юні роки твердині

Якими б владними не були монголо-татари, довго панувати в Білгороді їм не судилося. Наприкінці ХІV століття воєводи Молдови, будучи васалами угорського короля, отримали Біле місто у своє володарювання. Відтоді волохи почали потрохи посувати тутешніх греків, українців, євреїв, вірмен, татар і генуезців, поширюючи свої порядки й звичаї. І хоч букет поступово поповнювався міжнародними барвами, Біле місто так само залишалося білим – з вапняку і сонця – тільки от зазвучало тепер румунською.

Відтак, Четатя Албе стало найбільшим містом Молдовського князівства та південною перлиною православ’я. Але найвизначніший відбиток волоської епохи протягся вздовж тихих лиманських вод: за наказом волохів русини-українці протягом 1438-1454 років споруджували зубчасті мури й горді вежі навколо цитаделі, які стали воістину середньовічним акрополем Білого міста, покликаним обороняти від охочих відхопити ласий бессарабський шматок.

Неприступний характер форпосту підкріплюється довжиною мурів, що складають 2,5 км, завширшки від 1 до 5 метрів, а висотою сягають 20 метрів. Окрім того, що всі 9 гектарів фортечної землі були оперезані ровом глибиною в 14 метрів і шириною в 20, це скелясте укриття ховало під собою потаємні ходи, що й досі здебільшого не вивчені. Волохи, вочевидь, точно усвідомлювали вірогідну небезпеку ззовні: якщо їм вдалося оволодіти містом, що простягалось гілкою від Великого шовкового шляху, то сусіди точно не забарилися б.

Напрочуд міцна споруда дивує не лише своєю грандіозністю, але й вражаючою майстерністю оборонного зодчества Середньовіччя, хоча додавання яєць і проса у склад будівельних матеріалів більше нагадує рецепт замісу тіста. Попри це, вона є міцною хранителькою таємниць, як от підземні лабіринти чи бодай так званий тетраксис, вмурований десятьма ядрами в одну зі стін і формуючий дев’ять рівних трикутників. Призначення тетраксису пояснюють як стародавній оберіг, що колись використовували друїди, а згодом перейняли масони. Якщо не вдаватись у містифікацію, варто зазначити, що це, ймовірно, просто сонячний годинник-календар. Однак масонське братство існувало й, певно, існує до цих пір, а один із написів на стіні фортеці “Майстер Федорко закінчив будівництво у 1440 році” дає цій гіпотезі принаймні право на існування, адже майстром тоді називали главу масонської ложі.

Побудова твердині такого масштабу виглядає так, ніби це було витоком благородства молдовських правителів, які бажали захистити поцуплені землі від інших нападників та залишити власним нащадкам щось монументальне у спадок. Однак інша сторона медалі виблискує забаганкою, таким собі проявом пихатості в ім’я своєї величності і пам’яті поколінь про себе на віки, ще й за кошт місцевого населення. Хоч там як було насправді, але за іронією долі саме завдяки цьому нам сьогодні щастить вивчати величну історію найбільшої фортифікаційної споруди в Україні і Східній Європі.

Оттоманська Туреччина: штурм Білого міста

Підкоривши країни Малої Азії і Балкан, середньовічна Туреччина ніяк не вгамовувалася, тож наступною мішенню її ненаситних амбіцій стала Південно-Східна Європа, її природні ресурси і прокладені торговельні шляхи. Без усіляких прикрас варто сказати, що білий замок був нещадно завойований османами у 1484 році, неначе трофей. Турецьке трьохсоттисячне військо на десятий день облоги взяло бессарабську твердиню силою, не шкодувавши нікого на своєму шляху, і, зрештою, місто було зруйноване, казна фортеці розграбована, населення вирізано чи відправлено в рабство.

Так, в 1503 ціле місто стане частиною османських володінь: наступні 300 років пройдуть під егідою османських традицій і тюркомовних гасел. Неодноразово козаки намагатимуться відбити бессарабську твердиню від рук турків, неодноразово потраплятимуть через це в полон і гинутимуть в одній із сумнозвісних фортечних веж закатованими. Однак заради справедливості слід зазначити, що попри загарбницький характер свого панування, османи приділяли особливу увагу укріпленню і реконструюванню фортеці, адже так само, як і волохи, розуміли усю стратегічну важливість оборонної споруди над Дністром.

Оттоманське військо й османські підприємці впевнено хазяйнували на північному узбережжі Чорного моря, аж поки Російська імперія не стала наступною зазіхачкою цього сонячного краю, і вже в 1812 році остаточно не перетворилася на його володарку в ході російсько-турецьких війн. Як наслідок, вже в 1834 фортеця офіційно втратила статус військово-оборонного об’єкту – можна вважати, що її витривалі стіни нарешті залишили у спокої.

Як бачимо, історія – річ цікава, подекуди підступна, але дуже передбачувана й зазвичай діє за правилом бумеранга. І тому, після вживання заходів, якими послуговувались турецькі воєводи заради досягнення своєї цілі, напевне, не дивно, що їх так само згубно розтрощило царське військо. Дивно хіба лише те, що сьогодні серед усіх інших назв міста саме турецька – Аккерман – закріпилася як альтернатива слов’янському Білгороду, який жив за Русі ще задовго до початку Молдовської доби.

Легенди білокам’яної фортеці

У ХХІ сторіччі будь-який психолог впевнено пояснить, що таке “магічне мислення”, звідки і, власне, чому в людині течуть його протоки. Відтак, вірити легендам сьогодні – те саме, що й вірити у цілющість жертовних ритуалів чи впливу сузір’їв на долю. Однак такі оповіді волають аж ніяк не до здорового глузду – ці сказання можуть бути як таємничими сагами про незрозуміле минуле історичної людини, так і зваженим рекламним ходом для приїжджих. У будь-якому випадку, фортечні байки являють собою дзеркало колишніх уявлень і почуттів, загорнутих в романтичну обгортку, адже віра в надприродне чи особливий задум була спроможна втримати незахищену і вразливу людину тої доби від розбиття, чи хоча б віднайти причинно-наслідкові зв’язки там, де годі й шукати справедливого пояснення подій.

Так, за переказами місцевих, води Дністровського лиману нібито ховають під собою цілий квітучий острів із його жителями тіратегами, який колись ринув під воду з приходом римських завойовників. Тіратеги, ставши на коліна перед лиманським божеством Тірасом, вблагали його про покров і захист своєї домівки від загарбників. Минули два тисячоліття, а тіратеги ще й досі не повстали з-під вод Дністрової притоки – певно, не настала ще та блага година, коли умови для відродження народу будуть сприятливими. І хоча немає жодних підстав вірити в правдивість цієї казки, значні шматки суші таки були поглинуті водою, сточені часом, розпорошені вітром, а нинішні умови – хто його знає… Однак якесь філософське питання дійсно закладено білим каменем у фундамент легенди, вистигло важкими бессарабськими гронами над головами сучасників.

Окремої уваги заслуговують дві башти серед усіх двадцяти чотирьох, котрі збереглися до наших днів. Вони оповиті не менш дивними історіями й плітками. На відміну від воскресіння тіратегів з мертвих, зміст розказнів про одну з башт аж ніяк не магічний – скоріше, призваний дужче привертати увагу усіх охочих навідатись до південної середньовічної пам’ятки. Річ у тім, що, нібито на початку нашої ери античний поет Овідій був засланий імператором Августом у східну провінцію – власне, місто Тіра – спокутувати провину за те, чим йому не догодив. Усі останні роки життя він начебто прожив тут, не перестаючи творити й надихатися, тому цілком зрозуміло, чому навіть одне із селищ поблизу Одеси зветься Овідіополем, а одну із популярних башт фортеці назвали Овідієвою. Але, як би гарно не виспівували тутешні мешканці цю історію, згодом її спростували, адже могила Овідія була знайдена в місті Томіс (нинішня Констанца, Румунія). І хоча однозначних тверджень щодо принаймні тимчасового перебування Овідія в цьому краї немає, Овідіополь гордо носить своє ім’я, а Овідієва башта все одно не зникає з місцевих переказів.

Інша ж оповідь про Овідієву башту вкрита справжньою містичною поволокою, що сягає періоду Молдовського панування і випромінює середньовічне бачення моралі. Реальний історичний персонаж Олександр на прізвисько Добрий часто ходив із дружинниками в походи, залишаючи свою дочку Тамару розпоряджатися молдовськими володіннями. Обсипаючи улюблену доньку дарунками й коштовностями, славившись своєю добротою, він не міг відмовити, коли вона попросила велику суму грошей на побудову монастиря. Але врешті дочка видалася хитрішою, і замість монастиря постала міцна фортеця, де зберігалося все награбоване Тамарою з ближніх поселень. Коли Олександр повернувся з чергового походу, його розчаруванню й болю не було меж, і тому, із скреготом в серці, він наказав зачинити доньку в одній із башт заради її каяття і спокутування гріхів. З тої пори зветься вона Дівочою, і подейкують, що привид вродливої жінки й досі блукає холодними мурами своєї непорушної кам’яної оселі.

Як бачимо, тодішній абсолют добра в казках – глибоке питання історико-філософського дискурсу. А от межі справедливості у середні віки креслили сміливіше, часом не перетинаючи їх в одній площині із засадами гуманності – мабуть, певний час потребував певних заходів. Але не будемо судити – краще самостійно зробимо висновки з легенд і казок, що цеглина за цеглиною вибудовувалися невидимою стіною разом із вежами білого замку.

Спростована причетність відомої особи Овідія була компенсована білгородцями, які залучили в історію фортеці навіть більш резонансне для публіки ім’я. Тож сьогодні, навпроти Овідієвої (Дівочої) башти, є ще одна, яку кличуть баштою Пушкіна. Олександр Сергійович і справді колись на декілька днів прибув до фортеці. Місцеві досить спритно переплели між собою події, і зв’язали пушкінський вірш “До Овідія” із його візитом у прадавнє місто. Думки з приводу беззаперечності цих подій розходяться: багато знавців критикують цю версію, наводячи вкрай переконливі докази, а інші – мабуть, дійсно спираються на те саме внутрішнє прагнення романтизувати історію, залишаючи місце для дива й почуття стосунку до чогось особливого серед потоку сухих фактів. Хоч там як, але душі поета Олександра Пушкіна точно любо було спостерігати, як південне сонце скочувалось за обрій Дністра.

Фортеця без бою: безтурботна старість чи повільна смерть?

Іван Нечуй-Левицький у своїй повісті “Микола Джеря” писав: “Над самим лиманом стояла давня генуезька твердиня з високими, довгими, темними стінами з визубнями й зазубнями зверху. Поверх стін, порослих зеленим бадиллям, стриміли високі башти. Муровані стіни з баштами ніби виходили просто з води, а в воді одбивались такі самі стіни й башти, неначе хотіли впасти в глибоку синю безодню. На горах біліли й блищали бані церков, шпичасті верхи дзвіниць. Увесь височенький зелений берег з садками, церквами одбивався в воді, як в дзеркалі, а над горами синіло, мов густа синька, пишне південне гаряче небо”.

Його словами малюються силуети античного міста й оживають середньовічні нерухомі мури. Маючи довгий час статус “порто-франко”, схиляючи голову перед різними правителями, Білгород витримав усі випробування долі завдяки фортечним брамам: аполітичні та бездушні за своєю природою, вони служили вірою і правдою кожному, хто ними заволодівав.

Сьогодні фортеця знаходиться в нашій національній скрині. Шкода лише, що важко визначитись, чи живе вона там, чи доживає, бо час не бариться і бере своє: з кожним роком фундамент твердині потроху сповзає у лиман, немов і справді кришиться, як зачерствіле тісто. Залишається сподіватись, що ми, сучасники, не занедбаємо одне з чудес України, а вірою й правдою збережемо для нащадків, як і наших предків вона колись вберегла.

Анна Іванова