Чим живе українське село?

Статті

В Україні налічується понад 27 000 сіл. Малі і великі, розвинені або ж зовсім покинуті. Яке ж воно, українське село, яке годує всю націю, але шана до якого, на жаль, лише згасає?


Сьогодні пункт нашого призначення – Меньківка, що розташована в Радомишльському районі Житомирської області.

Офіційна статистика говорить, що сьогодні населення села становить 290 осіб, проте таку кількість людей зустріти тут можна дуже рідко, хіба що на свята, коли молодше покоління дітей з онуками навідує з гостинцями своїх батьків, бабусь, дідусів або інших родичів.

На в`їзді Вас привітає маленька, вочевидь, власноруч виготовлена табличка з назвою села — жодних інших тобі ознак чи банерів. З одного боку до села щільно притулився сосновий ліс або ж те, що від нього залишилось — він густо понівечений вирубками. Величезні лісовози вдень і вночі вивозять дерева, а місцева влада не має повноважень цьому перешкоджати. Тож є велика ймовірність того, що за декілька років навколо села лежатимуть лише голі поля замість пишного лісу, який поки що ще тривожно шумить і ховає в собі поліський тваринний світ.

В кінці села обабіч багато покинутих хат, що ховаються у зарослих садках — здається, давно тут не ступала людська нога. Аж ось починають виднітися маленькі чепурні хатинки, які свідчать, що тут таки живуть. Навколо них — городи, садки та загони з худобою: для багатьох меньківчан саме вони є головним джерелом доходу та засобом існування.

Назва вулиці Центральної говорить сама за себе — вона тут головна і найбільша. А ось праворуч простягається ще одна вулиця — Шкільна. Як не дивно, саме на ній розташована будівля місцевої школи — одноповерхове цегляне приміщення, збудоване в часи, коли все робили, як то кажуть, «на совість». Донедавна, враховуючи відсутність в селі визначних культурних пам’яток, саме школа була одним із центральних об’єктів. Але так було до позаминулого року. У зв’язку з програмою укрупнення сільських шкіл, існування закладу, де на 8 класів було лише 23 учні, почали вважати недоцільним, і її ліквідували.

«Найбільш прикрим був момент, коли зі школи в іншому селі, в яку тепер відправили наших дітей, приїжджала «делегація»: забирали все, від підручників та методичних матеріалів і до костюмів, які ми виготовляли власноруч. Ми стояли і спостерігали, як у спортивному залі просто виривали баскетбольні кільця.. Забираєте – забирайте, від цього вже нікуди не подінемось, але навіщо нівечити те, що ми створювали роками?», — розповідає зі сльозами на очах Ірина Близнюк, яка була директором Меньківської школи більше п’яти останніх років.

Гуляючи центром села, можна побачити ще одну будівлю, що відрізняється від звичайних хат, як мінімум тим, що над нею майорить державний прапор. Стає зрозуміло — це сільська рада. Ошатна, з новими пластиковими вікнами, а біля неї звичайний старенький велосипед — на ньому приїжджає сільський голова. Дивовижно, але про нього місцеві жителі відгукуються дуже привітно, бо Василь Степанович зробив багато хорошого для свого села: провів світло до вуличних ліхтарів, загородив та прибрав сільське кладовище, розчищає зарослі садки, словом, робить усе, щоб зробити життя у цьому маленькому населеному пункті затишним та комфортним. Розглядаючи місцевість, історія якої насправді сягає корінням у далекі часи Речі Посполитої, Ви і не помітите, як почне вечоріти.

Подібних селищ у нашій країні тисячі. Кожне зі своєю історією, своїми проблемами, але ж і з неповторно красивою природою та автентичною атмосферою. А молодь усе тікає до міста…

Ольга Лісовська