Ні, це не про традиційний Канів із широко розлитим Дніпром, над яким височіє Кобзарева постать. Ні, сьогодні ми їдемо в інше місце – у менш відомий Витачів.
Невелике й не одразу помітне селище Витачів розташоване всього за 60 кілометрах від Києва. Можливо, ви вже чули про нього, коли шукали в Google щось на кшталт «Куди поїхати на 1 день вихідні біля Києва». За непримітною й дивного походження назвою прихована неймовірна краса. До речі, походження її або скандинавське, від слова Вітахолм, вогонь на горі, або старослов’янське. Мовляв, заснували його як В’ятичів, від назви племені в’ятичів. А вона в свою чергу означає «великий» або «більше».
Їхати туди зі столиці недовго старою Обухівською трасою повз Трипілля і Халеп’я. Але неодмінно треба читати мапу, бо кількість поворотів складно злічити. Головне, заїхавши в село, звернути правильною дорогою. У її пошуках розпитуйте місцевих біля автобусної зупинки.
А далі їдьте селом шукати підступи до тієї самої незабудованої кручі, з якої Ви і поїдете дивитися на Дніпро. Знайти її не просто, пейзаж затуляють паркани приватних садиб. Із сільських вуличок варто виїжджати за двома орієнтирами: старим млином і церквою.
Хтось з місцевих може підказати дорогу: «Он там бачите хрест такий складний? Це дерев’яна церква якраз там, куди вам треба їхати. Тільки там дивитися нема чого, поле собі порожнє і все. Ну Дніпро красивий хіба що».
За путівним хрестом горбистою дорогою невелика стоянка. Людей тут небагато попри вихідні і гарну погоду. Тут залиште машину – далі тільки пішки. Діорама Дніпрових круч ніби з якогось музею оживає просто перед очима.
Пам’ятаєте український фільм 2014 року «Поводир» із Джамалою про сліпих кобзарів, розстріляних під Харковом у 1933 році? Сцени сільської ідилії і трагедії в хатині Івана Кочерги і його дружини знімали саме тут. Для цього спеціально звели бутафорські стіни, а от солом’яна стріха справжня. Майстри зняли її з хати-музею Шевченка і привезли сюди. А і дійсно, краса тут кінематографічна.
Хата так і стоїть на схилі, додаючи типового українського духу пейзажеві. Всередині, щоправда, руїна, сміття й солома, безладно розкидана після зйомок, а піч з гіпсокартону трохи розсипається. Біля хати лежать якісь солом’яні опудала, недопалені ще з тричі позаминулої Масляної.
На вершечку гори стоїть великий камінь із різьбленими рунічними знаками. А поруч уже більш класична гранітна плита. Напис на ній каже, що Витачів – старе місто, відоме ще у 10 столітті. Насправді його заснували ще в 4 столітті, воно спочатку було столицею полянських племен.
За часів Київської Русі тут облаштували могутній порт у передмісті Києва, через нього возили товари з північних земель до столиці. І ті варяги, які їздили в греки, теж зупинялися на відпочинок на цих самих кручах. Десь поряд є братські могили козаків, загиблих у бою з поляками за часів Богдана Хмельницького. І, стоячи на пагорбі, відчуваєш потужну енергію історії, яка вирувала у цьому живописному краї. Утім, зараз тут тихо-мирно іде сільське життя. Не зіпсоване міською метушнею, торгівлею чи багатоповерхівками.
Краса навколо неймовірна. Перехоплює подих, і навіть не віриться, що справді бачиш це на власні очі. Словами не описати увесь неосяжний об’єм простору з його вимірами. Той самий Дніпро, який «не всякий птах» самі знаєте що, і ті самі омріяні Шевченком кручі. І все як на долоні, здається, видно навіть за виднокруг. Хіба що ревучий не реве, а плине десь там далеко внизу. А по його блакитному плесу ковзають яхти, кораблі і човни – вже не козацькі чайки, а забавки дачників, які набудували собі маєтків із розкішним видом на сусідньому пагорбі.
Насправді Витачів зовсім невеликий, але привабливий для забудови котеджами. Вільним лишився лише один під’їзд до круч із панорамним видом. Усі інші – це чиїсь присадибні ділянки, огороджені кількаметровими парканами, нежитлові, деякі із оголошеннями про продаж.
Насолодившись Дніпром здалека, рушаємо вниз роздивитися його зблизька. Круті кручені стежинки ведуть через ліщиновий гай аж до самого берега. Кожен поворот і закуток зайнятий відпочивальниками, які не купили тут собі будинок, зате приїхали на шашлики. Запахи диму, маринадів, вина і туристичних радощів перебивають аромати ялинового лісу.
А поки тут смажать м’ясо і співають пісень, на тому боці кричать чайки, які пообсідали розкидані біля берега невеликі острови. Поміж ними ковзають білі вітрильники. Ще далі, уже на твердому березі, стоять невеликі будиночки вже іншого села Кийлів. Якщо роззирнутися в інший бік, видно, як далечінь прорізують труби Трипільської теплоелектростанції із шлейфами вугільного диму. Там урбаністика наступає на романтику природи.
Аби осягнути красу й розмах Дніпра, раджу в цей момент знову подивитися на карту і порівняти усі ті острівці з картографічними плямами. Їх безліч, і навіть з найвищої гори Святополч їх не побачиш. А ще тут є Окіп, Красуха, Могила, Сапунова гора – лише назви пагорбів тримають згадку про старовинну історію цього місця. Вулиці села тут на дивовижу круті. Машині проїхати важко, хоча вони й засипані камінням для кращого зчеплення. А як тут роз’їжджалися возами в давнину – уявити важко.
Наостанок, повернувшись на парковку, заходьте до каплички. По ній видно, що нова і не так давно збудована. Над входом висить медальйон «Українська духовна республіка». У 1996 році ця духовна організація провела свій собор і тоді ж звела церкву. А місце обрали не даремно: Витачів – це справжнє місце сили. Всередині лише скромні дерев’яні стіни з іконами й рушниками. За церквою стоять саморобні лавки і невеликий оглядовий майданчик. Тут не знайти кіосків з морозивом, дешевих туристичних розваг, магнітів на пам’ять чи велосипедів напрокат. Витачів поки не накрила туристична хвиля й не зіпсувала розмірений темп його життя. Є лише поштове відділення, гастроном, зупинка – стандартний цивілізаційний набір.
У Витачеві можна провести цілий день. Там добре з весни до осені, коли пухнасті гаї на кручах зелені, а потім кольорові, а плесо блищить небесною блакиттю. Узимку сюди доїхати не вдасться, дороги у селі розбиті, а до оглядового майданчика ведуть лише утоптані піщані дороги. Та й голі пагорби навіюють не шевченківський смуток, а змушують думати про прозу нерозвиненої інфраструктури української сільської місцевості.
Але це місце ніби поза часом. Здається, що Дніпро отак і лишатиметься там під ногами незворушним блакитним дзеркалом, що пагорби так само мовчатимуть про давньоруську і славну козацьку історію. А туристи, втомлені від міського життя кияни, так і приїжджатимуть сюди відпочити очима й душею від сучасності.
Марія Писаренко
