Країна годинникової точності

Кажуть, добре там, де нас нема. Перевірити правдивість цієї думки я вирішила серед тих, хто пишається: добре там, де є вони. У 14 із половиною разів менша за нашу країну і в десятки разів вища за різноманітними рейтингами, Швейцарія серед українських мігрантів вважається раєм для життя. Відчути, як впливає цей рай на гостей я намагалася у Женеві, один день перебування у якій можемо простежити разом.

Знайомство

Прибувши до Женеви, сподіваємося розслабитися і повністю забути про час. Однак Швейцарія не дає змоги цього зробити: буквально з літака нас оточує реклама годинників: різні бренди, дизайн, функціональність. Поглядаю на свій — відстає на дві хвилини.
Митники привітно усміхаються, повертаючи нам паспорти, і ми, нарешті, полегшено зітхаємо: прибули. Минаємо довгі зали (одна частина — залюднена, французький сектор майже порожній, лише кілька чоловіків і жінок у паранджі) і знаходимо вихід до потяга, щоб дістатися у саме місто. Від аеропорту до вокзалу для пасажирів проїзд безкоштовний.
Потяг за швейцарським часом прибуває чітко у зазначений на електронному табло термін і на дві хвилини раніше нього за моїм годинником. Сідаємо у новенький красивий вагон, довкола — люди різних національностей та віку, багато стареньких жінок і чоловіків.
Одразу видно, де Європа: наші пенсіонери не літають. Вибравшись із підземок женевського вокзалу на світ божий, почуваємося трохи розгублено: зупинка, кілька бутиків і барів віддалік, католицький собор, хаотичне переплетення доріг і трамвайних колій, велика велосипедна стоянка. «Яка необачна поведінка: для вигляду почепили замок на велосипед, але ж він ні до чого не кріпиться. Хочеш — забирай», — помітив хтось із нашої групи. Визначившись у якому напрямку готель, вирішуємо, де краще перейти дорогу. Поки світлофор відлічує секунди до зеленого, пішоходи пробігають перед автомобілями і трамваями, не зважаючи на червоне світло. Поступово призвичаюємося і беремо з них приклад. Тим паче, що тротуари і дороги в цій частині міста розмежовані не дуже чітко.

Женева туристична

Із готелю, трохи відпочивши, прямуємо на прогулянку. Женева розкриває перед нами свої історичні жовто-сірі будинки, скляні багатоповерхівки, затишні скверики й англійські парки. Виходимо до Женевського озера: воно простягнулося великим водним розмахом на сотні кілометрів, даючи початок кільком річкам, одна з яких протікає містом. Довкола — діловиті чоловіки, кілька жінок, повільно прогулюються туристи, прошмигують бігуни й час від часу сигналять велосипедисти.
— Майже немає молоді, дітей, — висловлює хтось думку.
— І, дивися, які усі діловиті… До цих людей треба підходити з конкретними пропозиціями і ставити конкретні завдання.
Перетинаємо міст і мимохідь кидаємо погляд на воду: крізь неї чітко видно камінчики на дні. Поруч плавають лебеді й качки, віддалік пришвартували кораблі, які переправляють пасажирів на інший берег; видніються гори, а перед ними — будинки (прямісінько, як будівлі довкола київського майдану Незалежності) із різноманітними неоновими логотипами — вирізняємо переважно виробників годинників.
Запитуємо у кількох людей про місцеві атракції і якийсь затишний ресторанчик.
— Вибачте, ми не розуміємо англійської.
Випроваджуємо зі своїх «лав» знавця французької, і люди одразу жвавішають:
— А, так, знаю один за рогом! Обов’язково спробуйте там фондю!
Наперед смакуючи знамениті швейцарські сирні ласощі, перепиняємо ще одну жінку. Вона кроку не вповільнює, однак пояснює: нам по дорозі. Паралельно перекидаємося кількома фразами, розповідаємо, звідкіля ми.
— Моя мама теж з України, — якось геть без захоплення додає жінка.
Приглядаюся до людей довкола і намагаюся виловити серед них обличчя Швейцарії. Скільки з них, як і наша випадкова супутниця, мають родичів в Україні чи Росії або іншому кутку світу? Повз мене пропливають обличчя людей усіляких рас і типажів: переважно це чоловіки у костюмах чи стримано, зі смаком одягнені жінки. Нетутешніх виокремлюють захоплені туристичні погляди або короткі спіднички та височезні підбори. Захопившись різноманіттям і залишивши спроби з’ясувати для себе, як виглядають корінні мешканці, починаю ставити під сумнів почуту напередодні думку, мовляв, знімати або купити житло у Женеві — майже нереально.
І, задумавшись, ледь не наштовхуюся на сміттєві урни — їх чотири, для сортування відходів.

Женева контрастна

Вирішуємо випробувати на собі швейцарські трамваї. Той, який нам підходить, буде за три хвилини, стверджує табло. У призначений час, всівшись у новенький вагон, проїжджаємо дві зупинки. Вийшовши з трамвая, спершу прямуємо у хибний бік, тож доводиться вертатися. Помічаю на зупинці картку нашого готелю.
— Ніхто не загубив картку? — запитую.
Мої супутники витрушують вміст кишень. Одна дівчина не знаходить своєї, а з нею — ста франків.
— Вивчили швейцарський досвід, — додає. — Не дарма у готелі скрізь висять попередження про кишенькових злодіїв… Хоча, може, це я неуважна: випали з кишені…
Щоб відійти від оказії, пірнаємо в один із затишних ресторанчиків.
Високий, смуглявий і темноокий офіціант миттєво реагує і знаходить нам один великий столик, ґречно доставляючи стілець і підносячи меню французькою.
— А можна англійською? — запитуємо й отримуємо кілька примірників.
— Але французьке повніше, — додає офіціант.
Після кількох хвилин прицінювання кличемо його знову, і він не бариться.
— Чим можу допомогти?
Довго розпитуємо його про ту чи іншу страву, і хлопець гідно витримує муштру. Радить нам обрати місцеву рибу — така, мовляв, водиться тільки у Женевському озері.
— І, будь ласка, графин води. З-під крану, — додаємо з невинною усмішкою.
Роззираюся довкола. У ресторані майже порожньо. Праворуч від нас серйозний чоловік в окулярах почитує газету, поважно смакуючи фондю. Віддалік — компанія із кількох чоловіків, про щось жартують. Обабіч — літня жінка у капелюшку щиро і безпосередньо схилилася зі шматочком їжі до пса. А вдень у подібних закладах людно і гамірно, за обідом швейцарці не стримують емоцій і не дбають про тишу.

Женева вечірня

Повечерявши, повертаємося додому. Ліхтарі підсвічують чарівну набережну й відбиваються на вітринах кафе й ресторанчиків — або спорожнілих, або зачинених (поночі тут ніхто не працює, крім нічних клубів і, можливо, невеличких кебабів чи забігайлівок). Вогні грають на будинках, на плесі води, створюючи чарівне нічне видиво.
Хоч уже й доволі пізно, варто пройтися пішки, щоб краще відчути місто. Видно підсвічені вітрини з годинниками, біжутерією, ножами, кілька сувенірних крамниць (майже усі після шостої зачиняються), розкішний зелений платан. Необережно звертаю у бічну вуличку, на якій доволі людно. Зваживши на контингент, розумію, що потрапила в так званий «чорний квартал» (і це у центрі, на паралельній до вокзалу вулиці): магазин із купою перук, яскравих накидок і дешевої їжі, неонові вогні нічних клубів, кілька дівчат біля будівлі демонструють свої принади… Поліцейських довкола, як і скрізь у Женеві, не видно, тож нашорошуюся і пришвидшую хід. Однак на мене, здається, тут не дуже зважають. Чи пак не виказують, що зважають.

Хто вони, швейцарці?

Успішно діставшись до готелю (ніякий нахаба, на щастя, не причепився), продовжую задаватися одним і тим же питанням: хто вони, швейцарці? Й у чому їхній секрет? Ця думка лишається зі мною і в охайному німецькому Берні, і в діловитому просторому Цюриху, і в затишних невеликих Вевею та Монтрьо…
Летівши назад разом із моїм другом, істориком за фахом, який, власне, був екскурсоводом у Женеві, адже знає про неї все в деталях, я запитала його на останок, якою він бачить цю країну, у чому її особливість та загадка? Богдан Мартинюк відповів дуже щиро: «Це держава, а не нація, секрет якої полягає у толерантності й дисциплінованості, коли кожен, відклавши особисті враження, ставиться до іншого обережно і ввічливо, за правилами етикету усміхаючись і не переступаючи чужої території. Можливо, цієї раціональної гармонії і бракує розтерзаній мультикультуралістськими й прорасистськими рухами, політичними іграми й економічними спадами, кризою цінностей Європи, для якої Швейцарія залишається ідеалом і реально існуючою утопією».

Анастасія Хілевська