Містечко Луків — це одна із загадкових перлин Волині. Історично та культурно воно настільки багате, що легко могло б стати потужним рекреаційним ресурсом області. Та і не в цьому річ. Важко уявити, що таке привітне, але напівзруйноване нині селище у минулому було одним із найкрасивіших та найгостинніших в області.
Мацеївський палац та його знамениті мешканці
Луків видається таким невеликим, ніби ось-ось вміститься на долоні. Але попри його незначні масштаби воно сповнене величезною кількістю нерозгаданих таємниць, вражає пам’ятками — свідками історії, що тут діялася — та зачаровує потаємною красою, яка прагне відродження.
Перше, що приваблює увагу гостей містечка — велика замкова споруда, оточена затишним парком. Ці стіни мають надзвичайну історичну цінність. Адже містечко Луків (раніше відоме як Лукове) існує ще з далекого 1537 року. Тоді воно належало Холмській землі. У 1557 році тодішньому власнику селища, Станіславу Мацеївському, вдалося вибороти у польського короля дозвіл на магдебурзьке право. Таким чином невеличке Луків вже тоді стало доволі самостійним. Під опікою пана Мацеївського воно стало популярним та підкорювало гостинністю. Місто розбудовувалось у кращих європейських традиціях, вражало ошатністю та водночас охайністю. Польський пан добре розумівся на тенденціях тогочасної архітектури. Він зумів перетворити звичайне містечко на особливий простір, що поєднував тонку європейську аристократичність з легкою українською привітністю. Саме пан Мацеївський побудував вишуканий маєток, який огородив джерельно-чистим ставком. Господар містечка назвав його своїм іменем, тому Лукове отримало назву Мацеїв. Попри те, що у радянський час містечко знову перейменували на Луків, залізнична станція лишила стару назву. Офіційна назва «Луків» позначається і в документах, і на транспортних шляхах, але у Волинській області селище називають обома найменуваннями.
За часів Мацеївського поруч із замком посадили ясен. Хоча усі легенди, якими обвіяне це вражаюче місце, кажуть, що то був дуб, — архіви та факти таки вказують на протилежне. Він був широким та кремезним. Діаметр ясена був настільки великий, що його могли обійняти десятеро осіб. За численними переказами під деревом відпочивав сам Богдан Хмельницький. Проте близько сорока років тому ясен зрубали. Учні місцевої школи взялися до відновлення історії та посадили на його місці дуб. Хтозна, а раптом і він колись стане героєм оповідок та легенд?
Маєток пана Мацеївського згодом перейшов до роду Вишневецьких. Саме представник цього роду у 1555 році заснував першу січ на острові Хортиця. Пізніше господарем маєтку став луцький староста Атаназій Мьончиньський. Цій родині Луків належав майже 200 років. Правнук Мьончиньського від реставрував замок. Архітектурно він набув такого вигляду, як зараз — став більш наближеним до палацового типу. Замок оздобив чудовим садом, у якому росли екзотичні дерева, рідкісні як у Польщі, так і в Україні. Як стверджують історики, це один із найстаріших дендропарків у всій західній Україні. То були виняткові дерева з різних куточків світу. Сад був чудовим місцем для натхнення або прогулянок. У ньому побудували капличку в стилі рококо, однак до сьогодні вона не зберіглася. Як, власне, і екземпляри рослин із парку.
У тридцятих роках минулого сторіччя у цьому ж приміщенні знаходилася дівоча гімназія, більше відома як кляштор. Слід віддати належне полякам. Попри явище полонізації, яке на той час було поширеним на західноукраїнських землях, якість освіти в гімназії була досить високою, наближеною до європейських стандартів. Дівчат навчали письма, мови, арифметики, музики. Важливою складовою тодішньої освіти було Святе Письмо, яке також викладали у кляшторі. Оскільки навчання базувалася на релігійних засадах, при вході в навчальний заклад стояла скульптура Діви Марії, яка наче благословляла дівчат на успіх.
Дві святині
Якщо пройти трохи вглиб селища, то на шляху обов’язково трапляться дві церкви (Московського та Київського патріархатів), які розташовані одна навпроти одної. Важливо те, що кожна з них — архітектурна пам’ятка з однаково цікавою історією та неповторним виглядом. Жителям селища це подобається. «Глибше, в центрі, містечко сучасне, інфраструктура тут модернізована. Проте, коли заходиш у Луків, вражає атмосфера цього місця. Вдихаєш не повітря, а історію, насолоджуючись при цьому чудовою архітектурою», — захоплюється студентка Марія Бортнічук.
Праворуч — церква Святої великомучениці Параскеви. Вона побудована ще у 1723 році на кошти Мьончиньського. Поруч із мурованим храмом є дерев’яна дзвіниця — зразок унікальної архітектури, адже первинно була побудова без єдиного гвіздка. Щоправда, так було лише до реставрації. Зараз храм у чудовому вигляді, оскільки є діючим. Інтер’єр цікавий тим, що містить кілька рідкісних експонатів. Зокрема, ікона, в яку стріляли у роки Великої Вітчизняної війни.
Навпроти розташований інший храм, — Святої Анни, — який раніше був католицьким костелом, побудованим паном Мацеївським ще у ХVI столітті. Спершу це була споруда у стилі ренесансу, однак, її майже зруйнували під час шведської навали. Згодом Мьончиньський від реставрував храм, додавши у нього елементи бароко. У 1870 році церкву конфіскував царський уряд, передавши її православ’ю. Звичайно, як насідок, архітектуру будівлі дещо змінили, зокрема надали їй хрестоподібної форми. На початку ХХ століття храм знову передали римо-католикам.
Свідки злочинів
Загалом селище Луків тісно пов’язане з єврейським народом. Під час війни його мирні жителі переховували у себе євреїв, ризикуючи своїм життям. Тепер їм присвоєне звання праведників, а жертвам голокосту, яких розстрілювали прямо у кар’єрах, поставлено пам’ятник. Ним опікуються учні школи, тому не дивно, що у гості до навчального закладу час від часу приїздять родичі загиблих з Ізраїлю та Сполучених Штатів Америки.
Нове обличчя старого міста
Луків тепер і колись — це наче два різних міста. Одне — європейське, розвинене та гостинне, інше — занедбане та нікому не потрібне.
Сьогодні Мацеївський палац повністю у «запущеному» стані. Ставок біля замку покритий ряскою, а сад нагадує зарослі чагарники. Це місце вже не схоже на чарівний маєток — воно, швидше, нагадує замок із привидами. Зараз просто хотілося б поглянути в очі людині, яка вигадала розмістити у пам’ятці архітектури тубдиспансер, що діє тут з минулого століття. Очевидно, добре те, що у Лукові є кваліфіковані кадри, які допомагають людям долати цю страшну недугу, але чому б не робити це десь у місці, розміщення якого відповідало б закону та не викликало невдоволення у його мешканців?
У силу тих обставин, що у певний час на території Лукова проживало багато євреїв, тут була і синагога. Невелика споруда багряного кольору сьогодні ледь помітна і зовсім забута. Не дивно, що молоде населення містечка майже про неї не знає. Колись на стіні будівлі була вимурувана шестикутна зірка — символ іудаїзму. Однак за часів радянської влади її замурували. Будівля, яка знаходиться в маленькому провулку і раніше була гуртожитком професійно-технічного училища, зараз обростає травою та руйнується.
Будівля храму Святої Анни дуже постраждала у роки Великої Вітчизняної війни, вона і досі не відреставрована належним чином. Попри те, що храм функціонує, а споруду визнано пам’яткою архітектури національного значення, коштів на його відновлення чомусь немає. Його потрохи відбудовують лише силами громади. Наразі церкву огородили парканом та частково покрили дахом. До цього ж на територію храму могла зайти домашня птиця та, врешті, будь-хто.
Чомусь історичні пам’ятки містечка у відповідь на свою цінність отримують лише байдужість. Неймовірно, але деякі науковці сьогодні висувають теорії про те, що через Луків могли проходити тамплієри, про що свідчить плита, знайдена у руїнах храму Святої Анни. Зображення на ній подібне до символу ордену. Звісно, наївно вважати, що десь у Лукові можливо знайти Святий Грааль, однак, якщо гіпотеза вірна, то це не залишиться без впливу. А ще існують розповіді, що Луків пронизаний підземними ходами, якими послуговувалися і в роки війни.
Експерт із туризму Олег Ставрович зазначає, що ситуація із містечком Луків не поодинока, але потребує вирішення: «В Україні багато міст, що потенційно — непогані рекреаційні ресурси, але через недбалість влади та громадян не мають належного значення. Із Луківом складно. Якщо реставрація храму Святої Анни вже відбувається, а синагогу можна відновити за наявності коштів, то тубдиспансер картину псує. Справа в тому, що тут діло не лише в грошах, а в тому, що потрібно чимало часу, аби люди могли відвідувати палац після закриття лікарні. Але ж є й інший момент — етичний, бо цей заклад рятує людям життя, і не можна просто так його закрити. Мене дивує, що при наявності стількох пам’яток, не робиться нічого, аби організувати добробут міста та отримувати за це непогані гроші».
Якби всі пам’ятки вдалося відновити, містечко стало б чудовим рекреаційним ресурсом. Звісно, це вимагає часу та коштів, проте могло б вирішити кілька проблем містечка. Наприклад, покращення екологічного становища, збільшення кількості робочих місць, поповнення місцевого бюджету, розвиток туризму, відновлення зовнішнього вигляду селища.
Кажуть, що історія існує для того, аби вбирати з неї найкращі уроки в сьогодення. Плакав би тепер пан Мацеївський, якби бачив, у якому стані місце, в яке він вклав свою душу. Відновлення міста нині відбувається зусиллями громадян. Проте часто цього замало.
Надія Суха
