Історія до глінтвейну про те, як я подорожував на Північний полюс.
Минулого тижня я повернувся з автономної лижної експедиції на Північний полюс. В Івано-Франківську весна і теплінь. А я ще прокидаюся вночі у своєму ліжку, щоб перевірити, чи не примерзло моє обличчя до спальника; здивовано оглядаю не те що траву, а й звичайний вазон. Учорашня фіалка на столі співробітниці ввела мене в крихітний екстаз: так багато кольору. Загалом, будь-який колір уже тішить порівняно з кількамісячною наявністю аж трьох: білого, блакитно-білого й синьо-білого. Я досі зранку автоматично шукаю свої полярні чоботи й дуті штани, а не знайшовши, довго боюсь за те, як мені тепер продовжувати свій шлях. Моє обличчя нарешті перестає бути схожим на подушку для голок: розпухле, обгоріле й обморожене, воно поступово набуває природнього для людей рожевуватого відтінку. За цей тиждень я нарешті зміг нормально попоїсти й напитися справді гарячого чаю, а отже, досягнув тієї точки, коли можу розповісти вам, що ж за ґедзь мене вкусив і як воно Там, за краєм світу.
Як вирушити?
Моя подорож почалася 23 лютого. Позаду – виснажлива підготовка, пошук спонсорів, безсонні ночі й побоювання мами за мій здоровий ґлузд. Я лечу. Лечу назустріч Північному Льодовитому океану. Лечу й уже не поспішаю. Он він стоїть там, опираючись на горизонт, величний і точно холодний. Як і вічність до цього моменту, він залишається таким самим. Мій вертоліт робить прощальне коло й покидає мене тут, на цій до біса холодній кризі, разом з єдиним другом, який погодився розділити моє божевілля – Мишком.
Ми стартуємо, повні сил. Перші кроки із навантаженням у 130 кілограмів даються на диво легко. Нам байдуже на холодний вітер і морозець у 33 градуси – попереду довгий шлях, але ми наповнені силою, яка б’є ключем і витікає в наші задоволені усмішки. Дороги назад немає, і це заспокоює. Труднощі починаються одразу після першого переходу: холодний вітер «щіпає щічки». Але зовсім не так, як у тій новорічній пісні в дитячому садку. О ні, це щипання, повірте мені, ви не забудете ніколи. Наші санки гальмують прямо на ходу, навіть примерзають до поверхні, тож рухаємось тепер тільки сильними ривками, щоразу «відліплюючись» від поверхні.
Як заснути?
Вітер змовк лише тоді, коли ми ставили крижаний намет крижаними руками на кригу. Сонце картинно опустилось за горизонт і довкола запанувала дзвінка полярна ніч: надто зоряна й ще холодніша, ніж зазвичай. Почалось торосоутворення, тобто нагромадження уламків льоду внаслідок розламу. Ми лежали в наметі і вдивлялись у цілковиту темряву. Це лускає лід чи підкрадається білий ведмідь? Кожен звук – як атака. Справа в тому, що Арктика кишить білими ведмедями, у яких немає природних конкурентів; тут вони господарі й царі, а тому розглядають усе живе не інакше, як корм. Ця ніч супроводжується цокотінням моїх зубів і молитвами Мишка.
Наступного ранку я цинічно зрізаю свої пишні вуса, якими так пишався. Красуватися ні перед ким, а шукати отвір для приймання їжі поміж бурульок доволі важко. Довго розглядаємо справжні сліди велетенських ведмедів, що вдало пройшли повз нас. Однак це не всі перешкоди: інколи на нашій дорозі з’являються цілі озера між шматками криги, і тоді доводиться ставити намет і чекати їхнього замерзання. Урешті-решт, ми долаємо зону активного торосоутворення й можемо йти не зі швидкістю 2 кілометри на добу.
Як вижити?
Ми виходимо прямісінько в зону крижаних полів. Тепер життя точно не малина. Тут перешкоди – у всьому своєму різноманітті. Тепер не лише тороси, а й нові тріщини, напхані шматками криги. Це чомусь нагадує каструлю з пельменями (хочеться їсти). Ще гірше – свіжий лід. Перебігання через нього схоже на азартну гру: програв той, хто не добіг і помер. Здалека такий лід схожий на завжди охайний газон біля Калуської гімназії (Івано-Франківська область), тому що при замерзанні солона вода залишає на поверхні кристалики солі. За кольором цих наростів і криги можна визначити приблизну його товщину. Наступний крок – бити палицею. Якщо проломлюється лише з розмаху – можна спробувати йти. Коли стаєш на такий лід, він трішки прогинається під тобою, і вдалину розходяться хвильки. Бігти по такому «газону» нереально, адже лижі застряють і зовсім не ковзають. Тому протягом усієї дороги уважно прислухаєшся до двох звуків: власного серця, що гепає десь у п’ятах, і криги, у надії, що власна вага не стане твоєю ж загибеллю.
Як зігрітись?
16 березня виходимо до великого озера, перемішаного з кригою. Куди не кинь оком – усюди вода. Між двома берегами цього «озера» свіжий лід близько 20 метрів шириною і 300 – довжиною. 300 метрів постійного страху. Ще за кольором визначаємо, що навіть моєму коту Васі йти по ньому було б небезпечно. Але відступати вже нікуди. Цей нетривкий місток постійно зміщується, натикаючись на інші уламки криги; він то розходиться, то знову сходиться з іншими шматками. Таким чином, у нас менше ніж півгодини до того часу, як навіть цей наш шлях перестане існувати.
Отже, півгодини на все. Мишко розмотує страхувальну мотузку й перебігає на інший бік, лід під ним гнеться й складається враження, наче я не дихаю всі ці довгі хвилини. Потім по мотузці він перетягує санки вагою 90 кілограмів. Тягнути їх по цьому газону ой як не легко, але іншого виходу немає. Лід тріскається. Мій друг і всі речі з іншого боку озера, а я тут спостерігаю, як на очах зникає єдина стежка. Бачу, як Мишко провалюється по коліно у воду. Немає часу жахатися, я йду. Мотузка за щось зачепилась і тому єдиний варіант не померти – повзти. Повзу оце я й думаю: якого біса я вивалився зі свого теплого ліжечка? Лікті провалюються, виступає вода, що розтікається по кризі. Тепер я весь у воді, не знаю, повзу я чи вже пливу. Нарешті надійний лід, пристібаю лижі й біжу. О боги, як я біг! Здавалося, усе тіло стиснулось у пульсуючий клубочок, що усім своїм єством не бажає торкатися ні до крижаного одягу, ні до власне льоду під ногами. Я біг у лижах, а не ковзав, все ще через той осточортілий газон. Нарешті берег. Оглядаюсь і бачу звичайне собі озеро на тому місці, де щойно доволі комічно з лижами у руках по-хробачому повз.
Поспішаю ставити намет: Мишка треба вигріти. Ставлю сам, не підпускаючи його, поки він бігає колами. Якщо його ноги змерзнуться в чоботах – прощавайте і ноги, і чоботи. За рівно 8 хвилин кричу йому, він забігає, скидає мокрі капці, розтирає уже давно сині ноги. Я ж біжу розбивати його підкладки з взуття об санки, бо вони більше схожі на два бруски крижаного мила. Якщо їх вчасно не відбити, то просушити точно не вдасться. Переповнені враженнями й трішки обігріті, ми б щасливо поснули… Але справа в тому, що не так воно вже й легко на полюсі, як і все загалом.
Як не зійти з глузду?
Вдома для того, щоб заснути, мені було достатньо прийняти горизонтальне положення. Тут же вам достатньо мати всього по два спальники й знати кілька простих кроків. Перед тим, як лягти, спальники необхідно добре побити, щоб зникнув внутрішній льодок. Потім обмести щіткою від шматочків і складатись у матрьошку: зовнішній спальник, внутрішній спальник і начинка, тобто турист. Засинати одразу не дуже рекомендую, бо тільки через деякий час блискавки спальників розмерзнуться. Потім потрібно так розмістити фізіономію, щоб лід від дихання, що утвориться на ранок, не зробив це прямо на лиці. Тепер можна зігріватись власним теплом. Одна лише проблема: якщо хочеш змінити позу, то «наша пісня гарна, починай спочатку…» З такими турботами ніч проходить непомітно.
Запам’ятайте: Північний полюс не терпітиме ваших поблажок до самих себе. Якщо домовились іти 10 хвилин, то ніколи не 8 і трішечки. Завжди 10. Інакше ви ніколи не дійдете до кінця. Тут час уповільнюється. Удома я десять хвилин міг варити собі каву. Тут вони – як ціла вічність. Я рахую секунди до завершення відведеного часу. Щоразу ввечері, коли я записую свої пригоди за день, я ставлю собі за мету згадувати до запису красивий епіграф. Уже під час другого місяця я почав відчувати їхній дефіцит. У мене навіть з’явилось фундаментальне твердження: «Якщо в запису немає епіграфа – значить він був нецензурним».
Як закінчити подорож?
На початку квітня почався полярний день – сонце перестало взагалі заходити за горизонт. Температура піднялась до -35 градусів, і, хочете вірте, хочете – ні, але нам це здалось справжньою весною. Ми це помітили одразу. Не так термометрами, як через те, що легше стало розрізати замерзлу ковбасу. Різати їжу легше, зате її тепер очевидно не вистачає. Ми постійно відчуваємо голод, навіть коли їмо. Тепер більшість моїх записів у щоденнику нагадують якісь ностальгічні записи товстунки: «Господи, яким прекрасним сьогодні був мій хлібчик». Немає навіть натяку на ситість.
Окрім цього, через сильний вітер і те, що ми подорожуємо уламками криги, які вільно плавають в океані, виникає маленький конфуз. Удень ми просуваємося вперед на 2 кілометри, «уночі» нас відносить на ту ж відстань назад. Отак, у борюканнях з природою в режимі «зомбі» (на якомусь автоматі), ми крихітними кроками рухаємось вперед.
Останній тиждень характеризувався небаченою піднесеністю: замість звичного тризначного числа кілометрів до полюса, ми бачимо двозначне. Кожний крок наближує нас до тієї мрії, що переслідувала ще зі школи, ще з дитячих енциклопедій типу «Юний ерудит». Ерудити, тримайтеся, я стою на краю світу!
Минулого тижня я повернувся з автономної лижної експедиції на Північний полюс. В Івано-Франківську весна і теплінь. А я ще прокидаюся вночі у своєму ліжку, щоб перевірити, чи на місці мої фотографії з Північного полюсу, що лежать на столику прямо біля носа. Усе для того, аби переконатися, що це була дійсність, а не прекрасний сон.
P.S. Історія заснована на реальних подіях, узятих з особистих щоденників кількох підкорювачів Півночі. Імена персонажів змінено.
Леся Козуб
