Андріївський узвіз: вниз по вулиці, що веде вгору

Статті

Андріївський узвіз – одне з найбільш важливих історичних місць Києва. Є багато людей, які не люблять це місце: їх не приваблюють натовпи туристів, торговці сувенірами, бруківка… І все ж, тих, хто всією душею закоханий в Андріївський узвіз, набагато більше.


Однак, яким вагомим і вдалим не був би в цілому архітектурний ансамбль Андріївського узвозу, на деяких його частинах варто зупинитися окремо, адже саме вони можуть відкрити двері в історичне минуле вулиці і познайомити нас з людьми, які жили там в ті чи інші часи. Чому нам так важливо знати про це? За часів Київської Русі узвіз був найкоротшим шляхом, яким можна було дістатися з Верхнього Києва, що славився Софією Київською і Золотими Воротами, у Нижній, де розташовувався міський порт і ремісничі квартали. Пізніше, в 1711 році, київський губернатор видав наказ, згідно з яким проїзд між Замковою та Андріївською горами розширили. Завдяки цьому узвіз став придатним не тільки для вершників і пішоходів, але навіть для возів, що були запряжені кіньми і волами. Тобто саме тут найчастіше можна було зустріти іноземців, які прибули в місто морським шлахом і прямували на аудієнцію до князю, або торговців, які везли свій товар на продаж, чи паломників, які вже встигли побачити Софію і Михайлівський собор, і звичайно втомлених мандрівників. Уже на зламі дев’ятнадцятого і двадцятого століть була проведена найсуттєвіша забудова Андріївського. На ньому оселилося багато відомих осіб: учені, художники, письменники, скульптори та композитори, що, звичайно ж, не могло не вплинути на подальше життя всього міста. Нині вулиця славетна своїми галереями, майстернями і ярмарками, на яких можна купити найрізноманітніші вироби ручної роботи.

Одне з найвідоміших і найкрасивіших місць в Києві – Андріївська гірка, що отримало свою назву з легенди, за якою сам апостол Андрій Первозваний освятив це місце і нібито передбачив появу всього міста. У 1754 році тут спорудили собор за проектом італійського архітектора Бартоломео Растреллі. Але ось халепа – простий народ, який бачив церкву вперше, одразу починав хреститися від переляку. Чому? Це дуже легко пояснити. Раніше люди вірили, що дзвони в соборі захищають весь округ від темних сил, а там дзвонів не було, хоча вони ніби «напрошуються» в башточки, розташовані по чотирьох сторонах від купола. Насправді офіційно дзвони служили не для того, щоб відганяти нечисту силу, а для того, аби вказувати людям час, а це, в свою чергу, несло за собою ще одну функцію – дати людям зрозуміти, коли починається богослужіння. А Андріївський собор спочатку планувався як імператорська церква. На ньому є картуш (ліпна прикраса у вигляді щита) з емблемою Єлизавети Першої. Вона звеліла побудувати церкву з метою зробити її своєю домовою, а це означало, що, крім імператриці, її сім’ї і наближених ніхто не міг заходити в собор. Скликати потенційних відвідувачів не було ніякого сенсу, так як про службу їм можна було нагадати особисто, до того ж Єлизавета була в Києві всього раз у житті, а одже дзвіниця була абсолютно не потрібна.

За час існування Андріївського собору з ним відбувалося чимало смішного і сумного. Наприклад, до Жовтневого перевороту в Києві не було звичаю розігрувати оточуючих першого квітня. Але сталося так, що одна з європеїзованих газет вирішила все ж ввести таку традицію. Вранці, о сьомій годині, всі хлопці-газетярі стали кричати і анонсувати новину: «Сенсація! Страшна катастрофа! Впала дзвіниця Андріївського собору! Дзвони покотилися по Андріївському узвозу вниз і зараз лежать розбитими на Подолі!» Автори повідомлення були переконані, що в місті не знайдеться людей, які не знають про особливості цієї церкви, але вони помилилися. З’ясувалося, що багато хто про це не здогадувався, тому населення Києва розділилося на дві частини: одні люди прийшли дивитися на дзвони, що впали, інші – на тих, хто прийшов дивитися на дзвони. Вони посміхалися, сміялися, жартували, але не завжди беззлобно. Якщо з’являвся хтось, хто не мав гадки про те, що ця подія – лише розіграш, йому могли продати «уламки того самого дзвона», а той, хто мав необережність купити їх, намагався перепродати фальшивку дорожче, оскільки під вечір вартість подібних покупок ставала астрономічною. Ближче до ночі тих, хто не знав про жарт газетярів, майже не залишилося, але потім до Андріївського собору підкотив цілий кортеж карет. Це був міський голова у супроводі гласних міської думи. Високе начальство прибуло, щоб оцінити масштаб катастрофи на місці і з’ясувати, скільки грошей потрібно виділити на відновлення архітектурних об’єктів. Їм влаштували овації. Коли міський голова зрозумів, що став жертвою розіграшу, він жахливо розлютився. Як тільки з’ясувалося, хто став причиною сум’яття, він наклав на газету-винуватця великий штраф і страшенно покарав редакцію: заборонив їй жартувати. Відтоді це видання стало зовсім серйозним.

Якщо пройти трохи нижче Андріївського собору і звернути праворуч, можна помітити затишну ковану альтанку, в якій часто відпочивають люди, втомлені від тривалого підйому. Взимку звідти відкриваються чудові краєвиди на Київ, а влітку альтанку закривають густі зарості, що робить це місце ще більш спокійним і прихованим від чужих поглядів. Ще на початку двадцятого століття, коли не існувало центрального опалення, тих насаджень ще не було, тому що всі дерева рубали на дрова, а альтанка була споруджена тут у 1897 році саме для того, аби милуватися містом. Її точна копія стоїть на Володимирській гірці. Називають ці альтанки Кокаревськими.

Історія свідчить, що в 19 столітті в Москві жив купець на прізвище Кокарев. Він вважався першим багатієм, диваком і меценатом. Одного разу він приїхав до Києва як турист, аби відвідати найвідоміші місця: Лавру, Софію, Андріївський собор і Дніпровські пагорби. Кокарев залишився в захваті від міста, але, коли він збирався вертатися додому, сказав щось на кшталт: «Київ прекрасний, але, через вічні спуски і підйоми гуляти по ньому – справжнє випробування для літньої людини!» І, оскільки купець був чоловік багатий і щедрий, він пожертвував Києву чотири тисячі рублів на будівництво альтанки на Володимирській гірці, у якій можна було б відпочити втомленому подорожньому. Київська влада гроші взяла з вдячністю, поклала на рахунок під відсотки у банк, і… забула про них. Так і лежало пожертвування в банку, а відсотки накопичувалися, поки наступна київська влада не натрапила на них і не здивувалася: за кілька років внесок зріс удвічі. Довго думав міський голова, як розпорядиться пожертвуванням: справа у тому, що чотири тисячі для альтанки – це дуже багато, а тим паче вісім тисяч, адже на них можна було побудувати триповерховий будинок. Однак Кокарев був геніальним чоловіком, який сам зробив свій статок, і, вочевидь, він передбачив те, що частину грошей викрадуть. Усю суму викрасти вже було майже неможливо: історія набула широкого розголосу, і за нею уважно стежила преса. Зрештою було прийнято соломонове рішення і побудовано дві альтанки: одна – там, де і заповідав купець Кокарев, а інша – тут, на Андріївському. Вони вийшли досить великими і місткими, а головне – міцними, адже їх навіть не реконструювали з моменту спорудження.

У дерев’яному будинку за адресою Андріївський узвіз, 17, на місці якого тепер зведено новий, цегляний, колись жив дивовижний лікар – Феофіл Яновський. Кажуть, що за все своє життя він не відмовив у допомозі жодному пацієнтові. Основоположник клінічної фтизіатрії (розділ медицини, що вивчає причини виникнення, закономірності поширення і механізми розвитку туберкульозу), засновник української терапевтичної школи, один з організаторів санаторно-курортного лікування на Україні і служби швидкої медичної допомоги у Києві, Яновський не тільки безкоштовно лікував бідних людей, але багатьом ще й давав гроші на ліки.

Одного разу з доктором стався цікавий випадок: до нього прийшли батьки хворого лежачого юнака з проханням оглянути їх сина. Жили вони на околиці Києва у приватному секторі, і Яновський, звичайно ж, погодився оглянути молодого чоловіка, але попередив, що прийде пізно ввечері, оскільки всі дні на кілька тижнів уперед у нього були розписані по хвилинах, а добиратися до їхнього будинку було дуже далеко. Батьки потенційного пацієнта з радістю прийняли умови лікаря і чекали на нього в призначений день. Темрява була повна, хмари закрили місяць, а Яновський все не приходив, і сім’я лягла спати, але попередньо хазяїн закрив ворота і спустив з ланцюга величезного злого пса, якого боялася вся вулиця. Приблизно через годину після того, як всі заснули, родину розбудив гучний стукіт у двері. Яким же було здивування господарів будинку, коли вони побачили на порозі Феофіла Яновського. Мати хворого надзвичайно здивувалася й запитала: «А як ви пройшли повз нашого собаку?» На що лікар відповів, що ця ласкава, добра тварина спокійно пропустила його у будинок. Після цього подружжя вирішило, що доктор – святий, і така слава спочатку поширилася по вулиці, на якій вони жили, а потім і по всьому місту.

«Святий доктор» Феофіл Яновський помер на шістдесят дев’ятому році життя. На його похорон прийшло близько сотні тисячі людей при населенні Києва у триста тисяч на той момент. За його труною йшли православний священик, католицький ксьондз і єврейський рабин: священнослужителі усіх трьох конфесій, до яких належали його пацієнти, вважали необхідним проводити лікаря у кращий світ. Увесь шлях від Софійського собору до Лук’янівського кладовища був вистелений квітами, при цьому через якийсь неймовірний збіг обставин невідомі хулігани у той день обірвали всі клумби міста.

Треба сказати, що Яновський був другом сім’ї Булгакових, а його улюблений учень доктор Воскресенський став вітчимом Михайла Опанасовича.

Якщо ви під час спуску вниз підійдете до будинку номер тринадцять, то побачите дивовижну річ: покажчик адреси над дверима говорить, що це – ніякий не Андріївський, а Олексіївський узвіз. Але обійдіть його з іншого боку, і все встане на свої місця. Так, саме тут з 1906 по 1919 рік жив майбутній великий письменник Михайло Опанасович Булгаков, а потім тут же, але вже за вигаданою адресою Олексіївський узвіз, 13, жили його Турбіни з повісті «Біла гвардія». Зараз на цьому місці знаходиться літературно-меморіальний музей імені письменника, в якому перетинаються світи справжньої сім’ї Булгакових і вигаданої, але автобіографічно відтвореної Михайлом Опанасовичем сім’ї Турбіних, а облаштування будинку ніби залишилася в 1917 році. Інтер’єри відтворені за фотографіями і описами у «Білій гвардії», а відсутні предмети, які поки що не були знайдені, або вже безповоротно втрачені, є сучасними виробами і пофарбовані білим кольором. Зараз тут відбуваються не тільки екскурсії, але і журфікси, булгаковські читання і виставки нових експозицій, а на веранді можна скуштувати чай і улюблені десерти сім’ї Булгакових.

Одна з найзагадковіших будівель на Андріївському узвозі – Замок Річарда. Так його охрестив письменник Віктор Некрасов, який виріс у Києві, адже саме тут у дитячих іграх він і його друзі уявляли себе героями роману Вальтера Скотта «Айвенго». Але цей будинок оточений легендами куди більш романтичними і в той же час жахливими, ніж просто мрії про часи лицарства. Кажуть, що «замок» населений привидами, а особливо часто його відвідувачам зустрічалася Біла дама, тобто привид молодої дівчини. Звідки взялися такі міфи? Є кілька варіантів, і один із них такий:

Цей «замок» почав будувати купець Дмитро Орлов, а закінчувала вже його дружина, Лідія Орлова. Одного разу пан Орлов виїхав з Києва до Сибіру для того, щоб брати участь у будівництві залізниці. Близько року купець був відсутній в рідному місті, де його чекали дружина з дітьми, а після закінчення цього часу він дав їм телеграму про те, що справи у нього йдуть чудово, грошей він заробив більше, ніж міг розраховувати, і тепер повертається додому. Звичайно ж, це була помилка: давати телеграми про те, що ти їдеш один із Сибіру до Києва і везеш із собою цілий статок не можна, це загрожує не найприємнішими наслідками. Дмитро Орлов зник по дорозі, а його жінка залишилася з дітьми і зовсім без грошей, з єдиним активом – недобудованим будинком на Андріївському узвозі. Пан Орлов закінчив будівлю відсотків на п’ятдесят, але реалізував він її мінімум на дев’яносто, тому що зробив найголовніше – були підписані всі папери, отримані всі можливі дозволи та укладені договори з підрядниками і постачальниками матеріалів.

Лідія Орлова взяла повністю підготовлений пакет документів і пішла з ними в банк, де їй видали кредит. Будівельники завершили проект в найкоротші терміни. Але необхідно пам’ятати, що вдова все своє життя була домогосподаркою і ніколи не брала великої суми в борг, а найголовніше – ніколи не віддавала, і вона вирішила заощадити … на зарплатах працівникам. «А у мене є підприємницька жилка!» – вирішила вона. Кілька днів купчиха ходила весела і щаслива, а потім будинок згорів. Будівельники дали один одному алібі, і вона була змушена визнати, що сталося невиравне. Одного разу, коли жінка сиділа у своїй квартирі і ридала, в двері постукали. Лідію Орлову відвідав приятель її чоловіка, а за сумісництвом – його нотаріус, і він виконав свій професійний обов’язок, коли роз’яснив дамі, що її покійний чоловік перед від’їздом застрахував свій проект на суму, якої якраз вистачало на те, щоб почати все спочатку. Вдова взяла страховку і побудувала на тому ж самому місці той же самий будинок по тому ж самому проекту, проте грошей їй знову не вистачало, так як заплатити робітникам довелося двічі, а кредит, який вона брала для первісної будівлі, потрібно було віддавати. Можливо, на цей раз мадам Орлова і хотіла б з усіма розрахуватися, але у неї просто не було такої можливості. І вона вирішила не заплатити пічнику, тобто на той момент найдорожчому майстру, який коштував, як ціла артіль будівельників. Саме від пічників залежало, скільки дров буде йти у будинку на опалення, а секрети їхньої майстерності передавалися від батька до сина. І ось Орлова, яка найняла кращого в Києві пічника, дочекалася, поки він виконає свою роботу, а потім викликала його до себе і оголосила, що майстер, нібито, зробив все неякісно і грошей вона йому не заплатить. Пічник знизав плечима, ніяких претензій купчисі не пред’явив і спокійно пішов із дому.

Перші ж мешканці, які оселилися в «замоку», залишили його наступного дня і змусили Орлову оплатити їм витрати, пов’язані з переїздом. У будинку було неможливо перебувати: там стояв жахливий сморід, чулися скрипи і скрегіт. Подейкували, що по кімнатах гуляє привид. Цього купчиха не витримала і продала нерухомість якомога швидше, при тому вона зробила знижку за терміновість. Але, незважаючи на те, що неприємні запахи зникли з дому практично відразу, крики були чутні всім постояльцям. Будинок переходив із одних рук в інші, перепродавався за безцінь доти, доки його не купив підприємливий чоловік, який вирішив змінити стратегію і почав рекламувати квартири як повні привидів. Ось на цьому моменті в будинку нарешті з’явилися мешканці. Здебільшого його населяла київська богема, неодружені чоловіки, в основному – художники, які були в захваті від «привидів», завдяки легендам про яких вони могли заманювати до себе молодих дам. Всі були в захваті доти, доки в замку Річарда не з’явився професор Голубєв, відомий історик Києва, який, вперше за історію будинку, здогадався перевірити вентиляційну систему, де він виявив купу яєчної шкаралупи. Виявляється, що перед тим, як піти, пічних справ майстер, який добре знав особливості вентиляції, підкинув у одну з труб яйця. Вони згнили і спочатку видавали неприємні аромати, а потім просто засохли, і їх носило по всьому повітроводу, що породжувало ефект завивань. Систему прочистили, але, на радощі постояльців і полегшення власника, дивні звуки не зникли. Тільки в середині двадцятого століття, коли проводили реконструкцію будівлі, робітники розбирали камін і виявили вмуровані в нього шийки пляшок. Пічник підстрахувався. Якби Орлова заплатила йому так, як вони і домовлялися, він би замазав трубу зсередини, і ніяких сторонніх звуків не виникало б. Але купчиха настільки по-хамськи повелася з ним під час останньої зустрічі, що він у люті ще й кинув у трубу яйця.

Ця історія дуже відома, але навіть ті, хто її знають, подейкують, що привиди в будинку все-таки є, адже протягом останніх тридцяти-сорока років в Замку Річарда ніхто не живе. Після Жовтневого перевороту у будинку були комунальні квартири, і їх мешканці не заперечували наявність привидів. Десь у кінці вісімдесятих років споруда стала пустувати і руйнуватися, але через п’ятнадцять років її викупив у міста приватний американський інвестор, який публічно заявив, що буде робити тут готель. Це всіх влаштувало, новий власник дуже якісно реставрував дах і фасади, але внутрішня реконструкція «замку» раптово зупинилася. Без пояснення причин інвестор закінчив будівництво і звільнив всіх робітників. Він найняв охорону і платить податки, але продовжувати роботу він не збирається. Кажуть, що одного разу він вирішив зайти всередину і побачив той самий привид молодої дівчини, про який по Києву так довго ходять легенди, після чого він швидко передумав створювати на цьому місці готель. У той же час власник будинку не бажає, щоб з потойбічними силами стикався хтось ще, тому він і не перепродає Замок Річарда.

«Кажуть, там і зараз живуть привиди. Правда, перевірити цього ніхто не може, адже охорона нікого всередину не пускає. Особисто я в ці легенди особливо не вірю, мені здається, що вони в якийсь момент були придумані власниками будинку для того, щоб привернути до нього увагу», – каже давня жителька Андріївського узвозу Тетяна Могилевич.

Безліч легенд і міфів оточує Андріївський узвіз. Багато з них вже забуті, багатьом ще належить з’явитися. Але головне, щоб ми зберігали ту історичну спадщину, яке у нас є на сьогодні, цінували її і розповідали про неї всьому світові.

Еліна Багмет