Записки з Туманного Альбіону

Якщо бути відвертою, спершу Лондон мене лякав і шалено дратував. Я не могла вживатися з неймовірними натовпами пафосних туристів, яких мені не дано було зрозуміти чи то з ментальних причин, чи то з лінгвістичних. Я не розуміла цих поривань нестися світ за очі, шукати пригод, щиро захоплюватися європейською демократією, англійською монархією, обходити Біг Бен з усіх восьми сторін, зранку-вдень-ввечері кланятися Вестмінстерському Аббатству і об’їдатися пластмасовими та до біса калорійними fish-and-chips. У мені не було ані запалу, ані бажання, ані щонайменшої цікавості у це вникати, захоплюватися глобальною лихоманкою. У мені тліла загальна втома чи то від життя, чи то від аномальної тогорічної спеки, збивало з ніг бажання спати і перетворювали на орангутанга відсутність кефіру у супермаркетах і яблучний присмак тамтешніх нектаринів.

А потім усе стало на свої місця: виявляється я мала ангіну на фоні акліматизації. Отож, порада перша тому, хто вирушає в Британію: подбайте про себе, оскільки клімат суттєво відрізняється від усіх інших, не обмежуйте аптечку активованим вугіллям і аскорбінкою.

Отож, щойно хвороба відступила, як серденько занило і заметушилися метелики мені в животі. Так зароджувалася велика і взаємна любов, бо ж виразно відчувалося щонайменшою клітинкою тіла: я тішила Лондон відданою щирістю, і Лондон все більше прив’язував мене до себе. У Лондоні повітря пахне свободою і приязню. Із самого початку ти там абсолютно свій, оскільки іноземців страшенно багато, отже, ти відразу потрапляєш із ними в рівні умови виживання, але не на рівні суворого, пострадянського – ні, на справедливих засадах принципу «хочеш жити – вмій крутитися». І справа в тому, що крутитися є де, є як, мало того – ще й хочеться. Шалений ритм підхоплюєш так швидко, що якоїсь миті ловиш себе на думці, що мчиш, як комета і нізащо не хочеш спинятися. Це, як наркотик, власне, як і загальна англійська атмосфера невимушеної традиційності, розміреності, такту, делікатної діловитості. І ти не можеш лишатися осторонь цього, ти не можеш не проникнутися, ти не можеш не стати точнісінько таким.

Мій Лондон розпочався з Лейтону – район на сході, варто зауважити, що схід, захід, південь, північ і тим паче центр столиці Туманного Альбіону будуть суттєво відрізнятися як цілісною картинкою-декорацією, так і населенням. На Лейтоні купа іноземців, милі, переважно білі, будиночки з еркерами і величезними вікнами, неодмінно прозоро-білосніжними фіранками й квіточками на вузеньких підвіконнях. У будиночках вузькі коридори й сходи, маленькі, але затишні кімнатки, часом з камінами й, неодмінно, ватсонсько-шерлоківськими кріслами, просторі кухні, що плавно переходять в їдальні і крихітні задні дворики з альтанками, столиками та, деінде, – мангалами, що вже ледве пахнуть димком.

Це, так би мовити, новий, нашарований Лондон, буденний. Тут не читають Шекспіра на кожному кроці, і не розкланюються один одному на розі, при цьому припідносячи циліндр над головою. У діккенсівські реалії можна втрапити, і, зрештою, не екіпажем з конями, а використовуючи звичайний міський транспорт, про який розкажу далі.

Тож окремої уваги заслуговує найстаріший у світі лондонський метрополітен, Tube, як звикли всі говорити. Він має 11 ліній, що суттєво збиває з пантелику після, до прикладу, трьох гілок київського. Але систему починаєш розуміти дуже швидко і найкращою вранішньою забавкою стає не що інше, як тривалі подорожі зі сходу на захід, врешті – у будь-якому напрямку. Можна по півгодини плутатися підземними лабіринтами, роблячи пересадку з лінії на лінію, але так і не заблукати, оскільки про туристів дбають: прості для розуміння знаки й стрілочки приведуть вас, куди потрібно.

Власне, не стану приховувати, що будь-який громадський транспорт у Лондоні є настільки винятковим, що те, що ви ним користуєтеся не апелює до вашої ж приреченості (бо ж у вас немає тут особистого авто), а навпаки – стає забавкою, тим необхідним, що ви мусите спробувати, відчути на собі. Зокрема, унікальні двоповерхові автобуси, даблдекери та DLR (потяг, на зразок метро, але без машиніста). І якщо вже зайшла мова про транспорт, то Британія має лівосторонній рух. Для пересічного українця, та що там – для кожного, це спершу зчиняє неабиякий дискомфорт та, якщо вже заглиблюватися в науку, когнітивний дисонанс. Коли я летіла в Лондон, то, безумовно, вже знала про цей факт, проте так і не усвідомила до кінця, судячи з усього. Бо коли таксист, що зустрічав у аеропорту, смачно вмостився на передньому сидінні справа, то мимоволі мені в голові прострілило: «Цікаво, а хто нас повезе»? І вже потім з останніх сил намагалася зробити очі менш великими й круглими від подиву, коли машина завелася й почала їхати. Траплялися й інші веселі конфузи, коли стоячи на зупинці, на вранішньому, майже безлюдному Лейтоні, чекала собі автобуса, який так і не їхав, аж раптом несподівано виникав переді мною, наче марево (бо ж я, розуміється, усе виглядала його з лівої сторони). У Лондонському транспорті завжди є що почитати (тут існує дуже якісна безкоштовна щоденна газета «METRO», мало того – завжди без докорів сумління можна складати ноги на сусіднє сидіння (за умови, що там нікого немає, звичайно) і їсти з тарілки ложкою, їхати з домашньою чашкою із кавою в ній, яку ти не встиг допити вдома. І жодних тобі претензій, жодних нарікань, жодних ошалілих і осудливих поглядів – британці дуже ввічливі, толерантні й практичні. Напевно, в таких дрібницях найбільше й вчувався мені цей дух солодкої, але такої незбагненної досі, свободи. Власне, у Лондоні можна відчути демократію, не як ідеологію чи державний устрій, себто – суто правову дефініцію, а як спосіб життя, як внутрішній стан кожного.

І Лондон культурний – невичерпний: можна кожного дня ходити в палаци, храми, музеї, галереї, книгарні, але так і не обійти їх навіть за півроку. Лише National Gallery, як вдалося пересвідчитися, пробігаєш галопом за 5 годин, зосереджуючи увагу лише на найцікавішому для себе, але не затримуючись надовго. Взагалі, страшенно заздрю британцям за те, що в них є ця галерея, врешті, як, напевно, варто було б заздрити французам за Лувр. Це одне з тих місць, у котрі годилося б ходити часто, але потроху. Бо мій вище згаданий скажений крос, радше нагадував пародію на смакування прекрасним, хоча не можна назвати його геть невдалим. Зрештою, мене можна сміливо трактувати, як людину, яка, якщо не нічого, то таки ж мало тямить у мистецтві. Надто – художньому. Я ніколи не виявляла особливого інтересу до малювання (при чому, як свого, так і чужого) ні в ранньому дитинстві, ні в юності. Але похід в National Gallery – один з найяскравіших спогадів цього літа. Не знаю, як можна пояснити це несвідоме високе піднесення, коли ти торкаєшся (не буквально, боронь Боже) епохальних речей. Вони є абсолютно матеріальними, але такими духовно й емоційно наповненими, що мимоволі втрачаєш контроль над собою і починаєш мислити як художник. Себто, швидше прикидаєш собі в голові, що він відчував, коли працював над полотном і скільки в цій роботі мусить бути натхнення, і, напевно ж, неодмінно – любові, музи високого ґатунку, непідробної, щирої – сакральної, врешті-решт.

Схожа атмосфера і у Вестмінстерському Аббатстві, якому вже понад 1000 років. Знову ж таки – складно пояснити, так би мовити, на пальцях. Купа асоціацій і абсолютно нових почуттів прострілюють, якщо не сказати – вибухають, всередині й починають водити хороводи в голові. Такі місця не можна не любити хоча б за те, що саме тут починаєш розуміти: ось тут творилася історія, ось тут вона, власне, відбувається і нині, ось тут присутній дух чогось позачасового, позапросторового й неосяжного – і мимоволі вириваєшся із замкненого кола своїх турбот і внутрішніх плутанин, які перестають важити принаймні щось.

Зрештою, кожен музей Британії – неповторний: Natural History Museum ідентифікувала для себе хогвартським антуражем і неймовірною кількістю динозаврів, Albert & Victoria Museum полонив особливістю дизайну й вишуканості, а також запахом книжок, власне, старезної літератури, British Museum не вимагає додаткових епітафій та пояснень, і базується на власне британськості, такій всепроникній старій європейськості. Можу нарікати лише на величезність цих установ і відповідно те, що фізично я не спромоглася оглянути все і проникнутися до кінця. Звідси – Лондон або для невтомних, або для постійного життя в ньому, інакше – варто просто змиритися із тим, що ви так ніколи й не відкриєте, не осягнете його повністю.

Коли вже до кінця розкривати карти, то основною метою мого приїзду в Туманний Альбіон було вивчення мови в коледжі для іноземців. І кожнісінького дня я їздила вранці на заняття (по три на день) зі східного сходу на західний захід – і ловила від того неймовірний кайф. По-перше, думати англійською починаєш мало не відразу, грає роль мовне середовище, від якого ти нікуди й ніколи не дінешся, плюс вивчення мови в школах такого ґатунку – надто ефективне, оскільки в групі, де одночасно вчаться іспанці, французи, араби, італійці, бразилійці, малазійці тощо – не прозвучить жодного слова вашою рідною мовою. Нові англійські слова вчаться способом тлумачення, пояснення, знову ж таки, бодай трохи відомою вам, англійською, або ж «на пальцях». І вже трохи згодом ви розумієте, що чудово орієнтуєтеся в англійській, знаєте, про що може йти мова, проте перекласти на рідну вам уже буде складніше. Можливо, навіть, на щастя, бо ж чи не є це показником того, що ви справді починаєте говорити, відчувати іноземну мову, з усіма можливими синонімічними рядами та семантичними відтінками? Ви не шукаєте українського відповідника в голові, ви просто обираєте потрібне слово.

Якщо ви все ж наважитеся поїхати в Англію з такими ж намірами, це може здатися шалено дорого й складно (одна лише віза чого варта). Проте, якщо спробувати це зробити через безпосередньо британське агентство, вийде значно дешевше й не так заморочливо. Відпадає цілий ряд моментів, спричинених заангажованою бюрократією, отже – процес стає простішим і, власне, прискорюється.

Кет Леклерк, директор агентства Curious Crowd пояснює це так:

– Наше агентство працює на базі Великобританії та Китаю. В Україні дуже багато агентств, які пропонують послуги з організації вивчення іноземної мови, навчання за кордоном тощо. Але, на жаль, майже всі вони працюють через посередників, тому українські студенти змушені платити більше. Проаналізувавши, ми зрозуміли, що різниця складає близько 500 євро.

До того ж Вас обов’язково зустрінуть та відвезуть в аеропорт, організують розважальну програму, зорієнтуються в усіх лондонських секретах, не залишать поза бортом і без зв’язку. Принаймні в мене жодного разу не виникало відчуття, що я в цьому шаленіючому місті сама, відірвана від мами-тата, забута кожним і нікому не потрібна.

Ось так і зараз, порпаюся, у цих обірваних шматочках мого лондонського літа, вирізках із газет, флаєрках, привезених напам’ять, коротеньких нотатках на полях блокнотів і кольорових, засмальцьованих мап – так кортить ні про що не забути, нічого не лишити поза увагою, а потім ловлю себе на думці, що, напевно, це буде неправильно й несправедливо, бо ж це суто мої враження й емоційні спалахи, вам, напевно, буде відчуватися й бачитися інакше, ви, напевно, замалюєте собі власний Лондон, і вашим улюбленим місцем стане епатажний Camden Town, а не затишний Victoria’s Garden, як це склалося у мене. Як би там не було, ви неодмінно мусите спробувати Лондон на смак, і пронести найяскравішим спогадом низьке й таке насичене сіруватою блакиттю небо. Як мінімум, звичайно.

Марина Яременко