Найзакритіша країна світу: як живе ізольована Північна Корея

Статті

Північна Корея. Це країна, про яку відомо не всім і не все. Бо не можна. Лиш якісь поодинокі дописи й коротенькі замітки від тих, кому вдалось туди поїхати. Та всі як один не можуть зрозуміти: як у ХХІ столітті існує республіка, де люди живуть не просто за диктаторськими законами. Вони в принципі не знають, що може бути інакше.


Чим більше дізнаєшся про цю країну, тим дедалі більше питань постає. Наша редакція спробувала дізнатись бодай щось і заради цього ми поспілкувались із українцями, які взяли участь у Пхеньянському марафоні ― Іриною Галай та Дмитром Семеренком.

Північна Корея ― держава, у якій забороненого значно більше ніж дозволеного. Життя за суворими правилами й під постійним наглядом спеціальних служб. Причина такої закритості криється в історичному підґрунті. Корейський півострів був розділений на зони впливу США й Радянського Союзу в 1945 році. І саме Північ була під контролем СРСР. Тому й нині їхня політична система є прикладом класичного тоталітаризму.

Ця країна є єдиною, у якій і досі зберігається комуністичний лад. Саме через політичну ізоляцію в країні не розвинений туризм, але доступ є. Чому? Одна з версій – їм необхідна валюта. Туди мандрівники їдуть, аби переконатися в тому, що в 21 столітті справді існує така країна, яка повністю ізольована від світу, де зберігається неосталінська атмосфера й комуністичний лад. Переважно це молоді туристи з країн, які були республіками СРСР. Таку незвичну мандрівку, як правило, пояснюють бажанням відчути життя в Радянському Союзі.

Аби потрапити до Північної Кореї, спочатку треба отримати дозвіл від посольства. Однак ще три роки тому українці могли їздити до КНДР, а все тому, що угода щодо взаємних поїздок діяла ще з часів СРСР. Причиною розірвання угоду стала ініціатива Кабінету міністрів України. Корейська Народно-Демократична Республіка не визнала суверенітет та територіальну цілісність України, оскільки уряд КНДР підтримав нехаконну анексію Криму військами РФ. Тож нині українці можуть потрапити до КНДР лише в складі офіційно організованих груп. До найбільш ізольованої країни світу потрапили й українці Ірина Галай та Дмитро Семеренко, які поїхали до КНДР, аби взяти участь у 30-му міжнародному марафоні в Пхеньяні. Брати участь у ньому іноземцям дозволили лише 5 років тому. Крім них, пробігли ще 16 іноземців.

Перші враження

Про існування цього марафону українці дізнались випадково. Зізнаються: зважаючи на таку закритість країни, спершу взагалі думали, що туди можна потрапити публічній людині. Вирішили отримати візи. На диво, їх отримали. Хоч до останнього думали, що до Північної Кореї їх не пропустять.

«Коли ми прибули туди, ми зрозуміли, наскільки це катастрофічно дивна країна в сучасному світі. Вона мене дуже здивувала тим пригніченням волі, прав людини, які для нас вважаються нормальними, у нашому суспільстві. Це був, звичайно шок», – розповідає Ірина Галай.

Марафон як подія року

Саме масштабність найбільше вразила наших представників. Але ще більше поведінка глядачів на стадіоні. «Це нагадувало якісь Олімпійські ігри. Я думаю, що коли в нас грає Динамо, людей не набагато менше на стадіоні.

Мені здається, що вони зігнали половину Пхеньяну на стадіон. Люди були наперед навчені аплодувати, жестикулювати. Вони всі були однаково одягнені не тільки на стадіоні, а й у місті», – не приховує здивування Ірина. Майже всюди заборонено будь-що фотографувати й знімати на відео. Але під час марафону дозволили це робити. Щоправда зробити світлину з українським прапором і навіть із медалями на самому стадіоні їм не дозволили. Тому вони й придумали свій план.

Оскільки Ірина бігла напівмарафон, а Дмитро – цілий, то дівчина мала б скинути прапор хлопцеві з трибуни, коли він буде вже на фініші, аби він зробив фото. «Я мав би швидко його розвернути і сфотографувати на стадіоні Але не вийшло. Бо в них є ДГБ, це як КДБ, мабуть. Це люди, які контролюють усе й скрізь. Вони миттєво підбігли до мене й виривали прапор. Ледь не порвали його, тому що вони розуміли, що це прапор і його не можна було фотографувати. Я почав переконувати, що це рушник і я хочу просто ним накритись. Поки вони думали рушник це чи ні, мені вдалося зробити кілька фото. Врешті-решт вони не дозволили, я не заперечував», – пригадує свій екстремальний вчинок Дмитро.

Супровід гідів

Гіди не полишали туристів ні на крок. Рухатися містом дозволяли лише в їхньому супроводі. Ніхто не мав права самостійно вийти за межі готелю. Спілкуватися з місцевими теж було заборонено. Користуватися послугами таксі так само. Якщо воно там і було, то тільки державне. Тобто сісти в нього можна було лише зі своїм гідом. Перед кожною екскурсією їх детально інформували про те, чого не можна робити в цьому місці. Пересувалися між локаціями однією групою автобусом. Звичайно, із ними були декілька гідів. Загубитися в Пхеньяні неможливо. Туриста обов’язково знайдуть і приведуть, куди потрібно. Адже там повсюди камери. У цьому Ірина переконалась, коли захворіла й залишилась у готелі. «У мене була висока температура. І я залишилася в номері, щоб не їхати на екскурсію. І зранку мені принесли сніданок. Я хотіла ту тарілку занести вниз. І коли я вийшла з номеру, то спершу побачила двох людей, які залишилися мене контролювати. І на обід вони вже мене вели під наглядом», – розповідає Ірина.

Світогляд місцевих

Спілкуватися з місцевими теж заборонено. Але кілька коротеньких розмов таки дали розуміння того, у що вірять і як живуть люди в КНДР. Наприклад, вони вірять, що придумали автомат Калашникова. У людей немає доступу до Інтернету.

«Це реально дивно, що в теперішній час є країна, у якій немає не те що свободи слова, у них узагалі нема свободи. Ми коли запитати чи передаються найвищі державні посади спадково, вони сказали, що ні, вибирають президента. Я кажу: добре. А скільки вашому президенту зараз років? Ми не знаємо такої інформації. А якісь дані про нього відомі, скільки в нього дітей? Ні, ми не знаємо. Кажу: ви вибираєте президента, про якого ви нічого не знаєте? Ну, ми вибираємо не президента, а ідею. Вони вважають, що це ми дурні. Що в них усе добре, а в нас погано», – каже Ірина.

У країні існує спеціальна служба, яка контролює те, як одягаються в місті. Людина, яка це контролює нічим не відрізняється від усіх інших. Вирізняє її лише червоний блокнот у руках. Усі мають бути одягнені в чорні класичні штани. Джинси або спортивні штани носити не дозволяють. Чоловіки мають однакові зачіски. Якщо одяг не годиться, його можуть навіть зірвати з людини. Щоранку гіди перевіряли в туристів, як вони одягнені. І якщо щось було не так, змушували переодягатись.

Усвідомлення того, наскільки справді закрита від світу ця країна, до українців прийшло лише тоді, коли вони повернулись додому. Для Ірини, яка так сильно любить гори, свобода – це найбільша цінність. Тож зізнається: жити в несвободі набагато важче ніж підкорювати гірські вершини.

Інна Лебеденко