Кажуть, що всі дороги ведуть в Рим. Напевно, людина, яка це колись собі вигадала, ніколи не задумувалася про залізничні колії та транспортну інфраструктуру України. Залізниці в нас відіграють надзвичайно важливу роль: це швидкий та недорогий спосіб пересування територією країни, можливість додаткового заробітку для країни від транзитних перевезень, половина усіх внутрішніх пересувань та робочі місця майже для півмільйона українців.
Українська залізнична система складається із шести частин: Донецька, Львівська, Одеська, Придніпровська, Південна та Південно-Західна залізниці. Остання — одна з найбільших та найстаріших. Тому поговоримо про неї, а точніше про один із її вузлів, місто Козятин. Сюди потрапляють і львів’яни, мандруючи з Москви, і одесити дорогою в Мінськ, і молдавани, і румуни, і білоруси, і росіяни. Словом, кого сюди тільки не заносило.
П’ять хвилин, десять чи двадцять, але усі, напевне, встигли почути оте славнозвісне «Станція Козятин» і декілька разів самим неправильно вимовити назву міста. Для когось «Казятін», для інших «Козатін», але для двадцяти п’яти тисяч місцевого населення це місто залишається таким рідним і близьким Козятином. Тож лише із поваги до них необхідно вимовляти цю назву правильно.
Головна окраса міста
Близько 60% козятинців працюють у транспортній галузі, 90% з них — на залізниці. Напевно, саме тому вокзал є найвідомішим місцем у Козятині. Туристи нечасто навмисне прокладають свій маршрут через це місто, але, зустрівшись із ним віч-на-віч один раз, закарбовують образ вокзалу надовго. Його стіни збудували ще у 1889 році за проектом архітектора Південно-Західної залізниці Валер’яна Куликовського. Тоді «білий пароплав» (саме так описували зовнішній вигляд вокзалу) обійшовся цареві у 292 111 рублів.
У 2011-2012 рр. «білий пароплав» змінив свій колір та став жовтим. Подейкують, що на його повну реставрацію пішло від 700 млн до 1 млрд гривень. Тут і оновлені зали, і буфет, і готель прямісінько під вокзалом, і нова бруківка на платформах. Тож не дивно, що після реставрації вокзал потрапив у 15-ку найкрасивіших вокзалів України.
Не вокзалом єдиним
Але ми кидаємо виклик усім тим, хто набереться сміливості (і невиправданої впевненості) сказати, що окрім вокзалу в Козятині годі на що й дивитися. Так, можливо, Ви не знайдете тут ще одного місця з подібною історією чи вартістю, але в Козятині є на що подивитись. Рухатимемося таким собі туристичним маршрутом, який починатиметься із вокзалу і в решті решт приведе нас туди ж. Запасайтеся мапами та гарним настроєм, наступна станція — найстаріший паровоз у місті.
Тут бачимо підпис: «Установлен на вечную стоянку в память о боевых и трудовых традициях казатинских железнодорожников. Август 1987 года». Таких паровозів купа, їх раніше встановлювали ледь не на кожній вузловій станції. Козятинський експонат побудували у 1954 році на Коломенському заводі, а за двадцять років, вже після припинення паровозного руху, його загнали в ангар, де тримали майже 15 років до 1987. І поки його побратимів обпилювали та здавали на продаж металів, козятинський герой вистояв і навіть встиг побувати кінозіркою. У 2008 році він взяв участь у зйомці фільму «Смерш-2».
Сьогодні паровоз — місцеве пам’ятка та розвага для дітлахів. Вони залазять на локомотив, випробовують залізні східці, колеса, торкаються історії. І навіть гадки не мають, що деякі з цих паровозів старші за їхніх бабусь та дідусів (цьогоріч йому виповнюється 68 років).
Що ж, рухаємося далі, підіймаємося через міст і переходимо залізничні колії. Виходимо у місто. Тут, пройшовши декілька сотень метрів, ми можемо побачити пам’ятник Михайлу Грушевському, встановлений у 2004 році. Тут також можна познайомитися з творчістю зовсім юних, невідомих світові митців, які залишили на одній із стін багатоповерхівок цитату з пісні Віктора Цоя: «Жизнь стоит того, чтобы жить, а любовь стоит того, чтобы ждать».
Ще трохи далі — музей історії міста Козятин. Тут і старовинні залізничні ліхтарі, і давній селянський одяг, і монети, і листи. Якщо знову захочете повернутися до залізничної тематики, то поблизу станції є музей локомотивного депо. Тут є макети залізниці, різні моделі вагонів та фотокарточки.
Цікавим у музеї історії міста Козятин є те, що тут історія не просто зберігається на папері у старих спорохнявілих листах чи одязі, тут вона і твориться. Чи не кожен козятинський письменник, художник, різьбяр чи будь-який інший творчий мешканець міста презентує свої роботи, проводить виставки саме тут. Чи то атмосфера така, чи то місце уже всім знайоме, але факт залишається фактом: у музеї завжди знайдеться щось цікаве як для тих, хто ще не знайомий з історією міста, так і для тих, хто хоче дізнатися про Козятин щось нове.
А ми тим часом йдемо далі. Проходимо повз міський парк та повертаємо у бік центральної площі, нещодавно перейменованої на площу Героїв Небесної Сотні. Тут і Козятинська міська рада, і величезна карта України на всю стіну, створена місцевими активістами, і міський будинок культури. Раніше останній називався кінотеатром, але за відсутності кіно та театру перетворився на місце проведення усіх культурних заходів козятинців та подеколи локацією для ярмарків-розпродажів.
Повернемо трохи далі, оминемо вже відомий нам парк і опинимося біля «годувальниці міста», хлібзаводу «Козятинхліб». Його побудували ще в далекому 1935 році, а вже наступного року завод повністю забезпечував потреби козятинців та жителів Козятинського району свіжоспеченим хлібом.
Побувати там варто особисто: аромат випічки заманює ще знадвору, а всередині можна побачити, як стомлені руки у симбіозі з автоматизованою технікою перетворюють звичайне борошно та воду у витвори гастрономічного мистецтва. У подарунок, якщо пощастить, можете отримати ще й смачнющу булочку на виході.
А нам тим часом треба повертати. Проходимо повз міську музичну школу, яку зовсім нещодавно відреставрували та перетворили на справжню казку для козятинських дітлахів. Далі — більше.
Пройшовши трошки праворуч, побачимо старенький козятинський костел Матері Божої Доброї Ради. Історія цього костелу починається ще з далекого 1911 року, коли за кошти парафіян козятинець Мар’ян Васютинський розпочав будівництво неокласичного костелу з червоної цегли. У 1936 році костел висадили у повітря, і зараз на його місці відділення пошти. Але вже у 1992 році на місці старого католицького цвинтаря був покладений фундамент для Костелу Матері Божої Доброї Ради, що слугує духовним прихистком для місцевих парафіян і досі.
Після костелу йдемо далі, проходимо через одну із центральних вулиць міста та знову опиняємося поблизу залізничних колій. Ну ніяк не втечеш від них у цьому місті. Тут стоїть ще один транспортний ветеран Козятина, танк ІС-3, встановлений на честь звільнення міста 28 грудня 1943 року від фашистської окупації. Тут також поховано півтисячі танкістів, які загинули, відбиваючи місто у ворогів.
Далі наш маршрут пролягає повз Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту, де щороку випускається понад 900 кваліфікованих робітників для підприємств залізничного транспорту. Історія цього навчального закладу розпочинається з 1878 року. Тоді навчальний заклад готував молодих слюсарів, токарів, мідників, ковалів, бляхарів, помічників машиністів паровозів, столярів. У перший рік на навчання було прийнято усього 58 учнів.
Повернемося трішки назад і зайдемо у ще одну вуличку, де можна знайти релігійне місце для християн східного обряду. Невеличка церква сіра ззовні, та всередині вона майорить найрізноманітнішими фарбами та відтінками. Запах ладану, тепло свічок, віск, церковні співи — усе тут створює задушевну атмосферу для вірян.
Остання наша зупинка перед поверненням на вокзал — монумент вічного вогню в пам’ять про загиблих у Другій світовій війні. Щороку сюди приносять квіти і приходять очевидці тих буремних часів. Хтось втратив усе, але здобув свободу духу, хтось втратив свободу тіла, але зберіг родину — кожен з ветеранів заплатив свою ціну, але спільне для них — незгасима пам’ять про війну та про боротьбу за Україну.
Кінцева станція
Ось так ми й дізналися історію одного міста, десятка колій, сотень історій та тисяч людей. Міста, яке радісно вітає кожного подорожнього і проводжає його з надією на наступну зустріч. Так, це не звичні нам Одеса чи Львів, куди прагне потрапити кожен турист. Козятин — це маленьке місто, але воно має свою неповторну історію, яку можна помітити, якщо уважно придивитись.
По обидва боки від станції висять дзвони. Інколи молодь дзвонить у них і цим подає сигнал, що місто ще живе, воно дихає і говорить з нами. Воно говорить з нами своїми кольорами, старими тріщинами на стінах та припиленими фотографіями. Забутими стежками і звичними будівлями. Головне — почути його і зловити ту пісню міста, що воно нам наспівує.
Анастасія Темченко
