Лісабон – ми бачимо те, що хочемо бачити

Сьогодні був так само насичений день, як і вчора. Кожен день тут, в Лісабоні, столиці Португалії, різний і яскравий. І все це я створила сама.

Очікування – реальність

Я прилетіла сюди на міжнародний волонтерський проект організації “AIESEC”. Португальці – люди неорганізовані, і те, що на мене тут мало очікувати, було загадкою для мене і родини. Я прилетіла, незважаючи на всі “але”, яких було чимало: пропускати шість тижнів навчання було як мінімум ризиковано, а крім того, у мене були проблеми з візою і квитками, адже дати проекту змінилися за пару днів до вильоту.

Загубившись у аеропорту, я була в передочікуванні найкращого. Ми їхали у червоному «мінікупері» однієї з учасниць португальської команди, по радіо грали пісні невідомою мені мовою, а за вікном був глибокий вечір. Нібито телевізор включили, я ніколи не була в теплих країнах, а тут пальми,пальми,пальми. Маленькі будівлі, всюди бруківка – ось-ось я побачу пряничний будиночок, чи карету Попелюшки. Я була в казці. Але ненадовго.

Ми нарешті приїхали на одну з широких вулиць, як мені сказали, близько до центру міста. Я зайшла в свою кімнату вже за північ, втомлена від перельоту і хвилювань. Квартира, в якій мені належало провести наступні півтора місяця, виглядала огидно – старий ремонт з обшарпаними стінами, скрипливе ліжко, прогнила стеля у ванній і відсутність гарячої води – ось, перше, із чим довелося познайомитись ближче в Португалії. Але я була настільки втомлена, що впала в ліжко без почуттів – нехай буде як буде.

Зранку в першу чергу подзвонила мамі. Побачивши спартанські умови, за які ми ще й платили три євро на день, вона була шокована:  «Ти серйозно? Поговори з керівництвом, нехай тебе переселять, що за знущання, вони обіцяли зовсім інше!». Ну і так далі… Я засмутилась, весь день розмовляла з подругою по скайпу, плакала, їла українське печиво, привезене з собою, навіть не виходила з кімнати. Через бруднющі вікна моєї кімнати я не бачила, що діється за вікном.

Волю в кулак

Потім я зрозуміла, що так далі продовжуватись не може. Тому вже на наступний день я якомога швидше зібралася і покинула “апартаменти”. І знаєте що?  Уже до вечора, мені було без різниці на стелю і ліжко. Лісабон – місто, яке не постраждало від Другої Світової  Війни,  стародавнє, романтичне,  заворожує  з першого  погляду. Прогулявшись головною вулицею, постоявши п’ять хвилин, вдивляючись у помаранчеві дашки маленьких білих будиночків, вдихнувши свіжого повітря річки Тахо, що впадає в Атлантичний океан, я зрозуміла – ці півтора місяці будуть кращими в моєму житті.

А як мені пощастило з міжнародною компанією, яка ділить зі мною квартиру. У другий же вечір мого перебування ми зібралися за великим столом у вітальні, щоб більше дізнатись одне про одного. Тут я познайомилася з хлопцями і дівчатами з Перу, Бразилії, Китаю, Німеччини, Мексики, Чорногорії, Хорватії, і Молдови. Всі були настільки різними, але настільки цікавими, що я зловила себе на тому, що більше слухаю, ніж говорю, а для мене це рідкість. Я пішла спати в піднесеному настрої.

І до сих пір він мене не покидає. Ми багато їздили в різні міста Португалії, познайомилися з її культурою, а ще краще – з людьми. Покаталися на серфі в океані, поїли азіатської кухні в ресторані, сходили на португальську студентську вечірку – і це лише мала частка тих пригод, що тут пережила.

Я працюю над проектом з Ларою, дівчинкою з Німеччини. Ми пропагуємо здоровий спосіб життя в одній з місцевих шкіл. Чимало вечорів я провела, розробляючи презентації та плани уроків. Були у нас і заняття фізкультурою, там я вчила підлітків основним позам в йозі і танцювальної аеробіки. І це не було нудно, я відчуваю віддачу від студентів і бачу вогник в їхніх очах – напевно, саме заради цього викладачі в наших, українських школах і ВУЗах терплять мізерну зарплату.

Було багато труднощів, багато всього приголомшливого і нелегкого чекає попереду – чого тільки варте цілодобове спілкування англійською мовою, пошук спільної мови з людьми, чия культура дуже відрізняється від твоєї, спроби пояснити місцевим, що ти не говориш португальською. Я хотіла вийти із зони власного комфорту – і вдалося мені це, м’яко кажучи, сповна.

 Післясмак роздумів

Ірина Сурдій, психолог, з яким я консультуюсь, сказала так: « Вихід із зони комфорту є нагодою перевірити себе на «міцність», а з точки зору психології – це розвиток людини як особистості, підвищення її самооцінки. Зона комфорту – рятівне коло посеред моря. Коли ти в ньому – тобі безпечно, але ти лише безцільно барахтаєшся у воді. Як тільки коло зникає – тобі страшно, ти боїшся втонути, але вибору в тебе немає, і ти гребеш, тобто вчишся плавати. Вихід із зони комфорту радять психологи для того, щоб покращити самооцінку, розвити самовпевненість – мозок починає мислити критично, підшукуючи варіанти вирішення проблем, що виникають раптово».

Сучасна молодь часто боїться проколоти це рятівне коло навколо себе і піти у вільне плавання. Всі живуть за якимось усталеним планом, в якому немає місця несподіванкам, пригодам, та навіть проблемам. Одна половина ніби перетворилась на зомбі, лише те і робить, що сидить вдома, машинально зазубрюючи всі  предмети, не вникаючи навіть у сенс написаних слів. Хіба для цього нам освіта? А не для того, щоб розбиратись, копати глибоко, так, дещо не зрозуміти, дещо не полюбити, але ж бути щирим! Інша половина – такі ж самі зомбі, але на навчання їм все одно. Їх головний рушій – гроші, популярність, лайки в «Інстаграмі» і фоловери в «Твіттері».  Намагаючись виставити своє життя кращим, ніж воно є, вони так само бояться хоч на крок відступитися від зони власного комфорту – «Що? Іти пішки замість їхати в таксі? Ні, ні, це ж незручно, та і холодно вже». І нехай в моєму арсеналі є чудернацькі пригоди, але п’ять годин пішки від Олімпійської до Осокорків взимку – це пригода, це вихід з зони комфорту, це круто!

Моя подруга, яка себе вважає авантюрною, сказала, що могла би поїхати на подібну програму, але умови проживання в мене були жахливі. «Надто ризиковано! А якщо там буде не такий номер, як обіцяють, а такий, як у тебе? Чи якщо стосунки з кимось не складуться, я ж взагалі не розумію менталітет бразильянців чи китайців». І ніколи не зрозумієш, поки не спробуєш.

Бо я знаю напевно – ми бачимо лише те, що хочемо бачити. Як казав Ніцше: «Якщо в людини є «навіщо» жити, то вона може витримати будь-яке «як»». Я перестала помічати брудні дерев’яні вікна, і почала помічати сонячне світло, що пробивається крізь них щоранку, щоб розбудити мене і дати старт новому, повному емоцій і можливостей, дню.

Діана Чорнобривець