Париже, я люблю тебе

Багато людей мріють відвідати Париж. Це не просто місто — це символ. Символ чого — це вже кожному доведеться вирішити самостійно.

Мій годинник показує одинадцяту ранку, коли, після тригодинної подорожі потягом із Роттердаму, я та моя сестра Інна виходимо з вокзалу Nord Paris. Нас зустрічає похмуре небо та так само похмура архітектура, похмурі люди та похмурий пес породи чихуахуа, що від холоду притискається до ноги своєї господині.

Ми купуємо проїзні квитки на метро, адже так найлегше пересуватися Парижем, і починаємо нашу дводенну подорож містом, про яке писали Гемінґвей і Гюго, Мопассан і Стендаль, про яке зняті «Мрійники» Бертолуччі, «Забавне личко» Донена та «Мулен Руж» Лурманна. Мої згадки про Париж у кінематографі перериває вигляд паризького метрополітену — як виявилося, існує дещо значно гірше, ніж київське метро. Коли відчиняються двері ліфту, я мало не наступаю на чоловіка, що спокійнісінько спить прямо посеред перону. І ніхто, крім мене, не звернув на нього уваги. Цей чоловік — особа без постійного місця проживання. Жодного разу в Паризькому метрополітені я не бачила, аби безхатченків змушували залишити місце їхнього відпочинку. Панує мовчазний закон толерантності. Тобі не заважають — ти не заважаєш

Ми, як і всі туристи, бачили Лувр, Собор Паризької Богоматері і навіть насолоджувалися краєвидом Парижа з колеса огляду, що в парку Тюїльрі, але кульмінацією першого дня в місті була вечеря в затишному ресторанчику латинського кварталу. Латинський квартал — улюблене місце парижан. Ціни тут значно нижчі, ніж на центральних вулицях міста, а якість їжі висока. (Взагалі існує певний секрет: як правило, що скромнішим виглядає заклад ззовні, то смачнішу їжу там готують.) Більшість кав’ярень і ресторанів — це сімейний бізнес. Власники передають рецепти з покоління в покоління, не відкриваючи найважливіших секретів, тому страви кожного такого закладу неповторні на смак. Окрім італійської кухні, досить популярною є власне французька. Також Латинський квартал може порадувати ласунів великою кількістю кафе із солодощами, булочками та морозивом.

Що може бути кращим, ніж італійська піца у столиці Франції? Лише італійська піца, яку ти можеш їсти, спостерігаючи за парижанами, що квапливо рятуються від дощу. Мінлива погода ще може здивувати туристів, але місцевих жителів — навряд. Повз вікно пробігає молода парижанка під великою чорною парасолею. Її довгий в’язаний шарф сповз майже до землі, а червоні балетки безжально змокли під зливою, але на вустах, обведених модним відтінком помади, сяяла посмішка.

Повечерявши, ми із сестрою рушили до готелю. Наш готель розташовувався в десятому окрузі міста, неподалік станції метро Bonne Nouvelle. Система метрополітену в Парижі надзвичайно розгалужена, вона нараховує 14 ліній. Наша станція стосувалася 8-ї та 9-ї ліній, завдяки яким можна було без пересадок дібратися до багатьох паризьких пам’яток, як, наприклад, до Єлисейських полів, Монмартру, Ейфелевої вежі. На шляху до готелю маю нагоду сфотографувати браму Сен-Дені — брама королівської дороги, яка прямує до Лувру. Ще одна пам’ятка, розташована недалеко, — Опера Гарньє. Будівля вражає монументальністю і водночас вишуканістю: еклектика дрібних, ретельно виготовлених деталей, поєднаних воєдино, утворюють цілісний ансамбль, який не змушує сумніватися — ти стоїш перед Гранд-оперою.

Готель, у якому ми зупинилися, мав три зірки — був бюджетним варіантом. Варто зазначити, що три зірки в Європі часто мають якість номерів і обслуговування значно вищу, ніж українські носії чотирьох, а інколи й усіх п’ятьох зірок. Невеличкий номер на двох зі сніданком у типовому тризірковому готелі обійдеться приблизно в 130-150 євро за добу, але розкрию секрет: якщо брати номер на трьох осіб («сімейний», наприклад), то він коштуватиме трохи дешевше: 110-140 євро.

Наступного дня нетерпляче очікуємо, коли закінчиться злива, аби побачити решту пам’яток Парижа, а найголовніше, символ французької столиці — Ейфелеву вежу. Але дощ ніяк не хоче вщухати ще з вчорашнього вечора.

Незважаючи на дошкульне накрапляння дощу, вперто прямую до мрії мого життя — Ейфелевої вежі. Відганяю від себе думку про те, що хочу додому, коли посміхаюся в об’єктив фотокамери, — навіть не знаю, навіщо ми фотографуємося кожні 300 метрів нашої прогулянки. Настрій майже зіпсовано, але все забуваю, коли перед моїми очима постає чарівна та велична купа заліза, яку називають Ейфелевою вежею. Приблизно півгодини в черзі — і я на першому рівні вежі споглядаю все місто. Воно неосяжне, бо за туманом губиться навіть горизонт.

Якщо вам не до вподоби півгодини стояти в черзі, платити 12 євро за ліфт, або за 8 євро підніматися на вежу пішки, є чудова і безкоштовна альтернатива: інститут арабського світу (1, rue des Fossés Saint-Bernard). В усі дні тижня, окрім понеділка, можна піднятися на дев’ятий поверх будівлі та насолодитися прекрасним краєвидом на Сену та Нотр-Дам.

Далі — знов калейдоскоп історичних паризьких пам’яток. Ми опиняємося на Монмартрі, французькому Андріївському схилі. Минувши тісну, вщент заповнену туристами вулицю та складаючи в рюкзаки сувенірні футболки, виходимо до базиліки Сакре-Кер — найвищої точки Парижа. Звідти можна побачити панораму міста — велетенське поле з будівель, що зникає десь за крайнебом. Униз прямують велетенські сходи. Скоро ми знаходимо відоме кабаре Мулен Руж, яке так яскраво було зображене в однойменному фільмі. На виставу ми не потрапляємо, зате маємо можливість зобразити Мерилін Монро з комедії «Сверблячка сьомого року», ставши на вентиляційну решітку. Звідти прямуємо до площі Згоди, нашою метою є Церква Мадлен, описана у романі Гі де Мопассана «Любий друг».

«Підійшовши до виходу, він побачив темний галасливий натовп, що прийшов сюди заради нього, заради Жоржа Дю Руа. Весь Париж дивився на нього і заздрив. Потім він підняв очі і побачив далеко, за площею Згоди, палату депутатів. І йому здалося, що одним стрибком він здатен перескочити від Церкви Мадлен до дверей Бурбонського палацу».

Я так само стою на ґанку церкви Мадлен і розумію, чому автор обрав саме цю локацію для закінчення роману. Попереду ніби коридор із будівель, що захопить тебе і піднесе на кам’яних руках прямісінько до Луксорського обеліску.

Неподалік Монмартру є ще одне місце, яке уособлює в собі крилатий вираз «Париж — місто кохання». Це місце, власне, названо Стіною кохання. Частина стіни будинку на вулиці Rue Andre Barsacq викладена яскраво-синіми кахлем, а на ньому 250-ма мовами світу написані найважливіші слова всього нашого життя: «Я тебе кохаю». Є там і український напис також.

Подивившись на Тріумфальну арку, погулявши Єлисейськими полями, ми з сестрою зупинилися перепочити, знову ж таки, в італійському ресторані. Замовляю пасту і розумію, що це найдорожча порція спагеті в моєму житті — 30 євро (понад 300 грн). Якщо уявити, що замість пармезану паста посипана їстівним золотом, то навіть смачно. Через вікно розглядаю будівлі через дорогу. Для архітектури характерна велика увага до деталей: дивишся на будинок — велика сіра цеглина, підходиш ближче — цілий застиглий навіки кам’яний світ.

Якщо ви маєте вільний день, це прекрасна нагода відвідати сад Альберта Кана, що розташований у Сан-Клу. Вхід коштує 3 євро. І потрібно попередити про головне правило: жодної їжі в саду, а отже, жодних пікніків. Але це не так і важливо, адже, поринувши у світ флори, зібраної на території саду, не думаєш більше ні про що — просто споглядаєш величність та спокій, які дарують рослини. Цей великий сад — поєднання японського, англійського та французького садів. Кожен із них відображає особливості своєї культури. Так, японський сад — це гармонія дерев, рослин, каміння та води, що разом утворюють ідеальний ансамбль у просторі. Англійський — це природність. Дерева насаджені таким чином, ніби вони споконвіку росли саме тут. Поміж темних стовбурів, мов змії, простяглися штучні річки та озера, але все це існує на ковдрі ідеального гладенького газону. Уся інша частина саду — це інтерпретація справжнього лісу. Навіть купка дров лежала посеред цих прохолодних лісових хащів.

Подорож добігає кінця. Ми знову спускаємося в найнеприємнішу частину Парижа — метро та сідаємо в потяг, що прямує до Північного вокзалу.

Незважаючи на втому і не надто привітну погоду, я повільно, але впевнено відчуваю, що Париж вразив мене, полонив і змусив хотіти повернутися сюди ще принаймні раз. Маю погодитися зі словами Оноре де Бальзака: «Париж — причина заздрості для тих, хто ніколи його не бачив; щастя або нещастя (залежно від того, як пощастить) для тих, хто в ньому живе, але завжди засмучення для тих, хто примушений покинути його».

Катерина Самойленко