На прогулянці Чорнобильською зоною жодних загроз… якщо ви дотримуєтеся правил!
Яке прекрасне надвечір’я у Зоні відчуження! Позаду Прип’ять, попереду Чорнобиль, ти стоїш у черзі на дозиметричний контроль, спускаються сутінки, пожвавлюються вовки, тихо – анішелесь… На прогулянці Чорнобильською зоною краще не відставати від групи – буде моторошно, шукатимуть довго. Лишень не поспішайте згортати сторінку, мовляв, здався мені той Чорнобиль. Ніяких загроз, якщо ви дотримуєтеся правил, і повно глибоких вражень, якщо ви таки наважитеся…
Хто мене туди пустить?
На прогулянку в Зону відчуження не поїдеш спонтанно – тільки заздалегідь сплановано та з усіма документами. Нині є чимало туристичних клубів, які організовують екскурсії місцями чорнобильської катастрофи, хоча ще до 2012 року доступ для туристів був закритий взагалі. У таких фірмах можна замовити навіть кількаденні тури з ночівлею у Чорнобилі, приватні екскурсії, робочі поїздки для реалізації проектів – усе що завгодно, тільки у супроводі, скажімо так, легальних сталкерів – це професійні гіди, навчені спеціально для Зони відчуження. Упродовж дня доведеться пройти не один КПП і вже згадуваний дозиметричний контроль на виході, заповнити кілька згод і страховок. Вартість такої поїздки зазвичай сягає 800-1000 грн, для іноземців – дорожче. Деякі турфірми пропонують оренду дозиметра за 200 грн. Звучить обурливо, але воно того варте, перевірено на власному захваті.
Усе буде, як у фільмі жахів?
Спішу розчарувати – мутантів у програмі екскурсії не передбачено. Усі ці вигадки вам спростує будь-який сталкер. От що справді небезпечно, то це дикі звірі, переважно вовки, для яких Зона відчуження стала зоною відродження. Перебуваючи на території лиха, розумієш: ти тут не для гострих вражень, а для переосмислення цілої дійсності, себе і людей навколо. Особливо людей, бо у мертвому місті їх немає… Чи до снаги тобі буття на самоті? Зона відчуження сильно резонує – потрібна річ для чуттєвого досвіду.
У стандартному маршруті вам обов’язково покажуть меморіал, саркофаг Четвертого енергоблоку, секретний об’єкт «Чорнобиль-2» (гігантські радіолокаційні антени “ДУГА”), дезактивований Рудий ліс і неодмінно – два 
головні міста Зони відчуження. Саме Прип’ять, а не Чорнобиль, як багато хто вважає, опинилася в епіцентрі смертельного ризику. До аварії молоде радянське місто характеризувалося розвиненою інфраструктурою, високим рівнем народжуваності, жителі — переважно працівники ЧАЕС — не знали дефіциту, а влада покладала великі надії на розвиток ядерної енергетики у Прип’яті. Після катастрофи місто завмерло, але рік за роком стираються мітки трагедії, Прип’ять обертається на привида. Ви неодмінно зауважите, що до вас тут вже побували тотальна дезактивація та лихі дев’яності, а моторошні інтер’єри частково відтворені гідами-сталкерами. Незважаючи на це, місто таки справляє враження…
А раптом у мене виросте третя рука?
За день, проведений у Чорнобильській зоні, ви отримаєте дозу опромінення десь таку, як за 1 годину польоту в літаку, а це у 160 раз менше за одну флюорографію та в 3600 раз менше за одне дослідження комп’ютерної томографії всього тіла. Місця, де радіаційний фон зашкалює, звісно, є, але на маршруті їх обмаль, до того ж вони точкові. Так, наприклад, у Прип’яті біля одного з люків мій дозиметр волав на цілих 53.7 мкр за норми 0.3 Хоча вже за півметра (та й загалом по місту) фон цілком безпечний. 65% території закрито навіть для професійних сталкерів, екскурсії відбуваються тільки на перевірених ділянках.
У самому Чорнобилі живе чотири тисячі працівників зони! Це, певна річ, не постійне їхнє помешкання, а позмінне — два тижні через два. Вони роками вдосконалюють саркофаг над Четвертим реактором, патрулюють територію по периметру. Одні контролюють потоки законослухняних туристів і 
заразом «відловлють» сталкерів, інші просто розпилюють тонни металу на технічні потреби. До речі, у їдальні цих робітників можуть пообідати і туристи. Мені було цікаво і смачно, а от німець Кай, попри цілковиту безпеку, здивовано витріщався на їжу та не знімав свій респіратор навіть тут.
І, мабуть, залізний аргумент у цій радіоактивній історії – самосели. Це 148 людей літнього віку, які проігнорували заборони і залишилися жити «у компанії» радіонуклідів. Ніякі перестороги, тим паче вмовляння не змусять їх покинути рідний клапоть землі. Вони нічого не бояться – навіть збирають гриби (!) – і почуваються щасливими.
Юлія Колісник
