11.05.2012 - Подорожі

Стежками “Таврійського Афону”

Ще одне диво України – Свято-Григоріївський Бізюків чоловічий монастир

На теплому та сонячному півдні України, серед вільного степу та стрімкої річки розташувався наш власний, український «Таврійський Афон», а саме Свято-Григоріївський Бізюков монастир. Чому це місце в народі називають «Таврійським Афоном»? Адже це чоловічий монастир, якому більше двохсот років та розташований він на високих пологих схилах вапнякових скель Каховського водосховища. Відомо, що на початку 20 століття Бізюків монастир в духовному плані посідав друге місце на українських землях (після Києво-Печерської лаври) та вважався південним релігійним центром. Монастир знаходиться на території селища Червоний Маяк Бериславського району Херсонської області.


 Скелі та печери, або таємниці таврійських монахів

Особливістю монастиря вважаються його печери та підземні ходи, які прокладали монахи ще у 18 столітті. Насправді, «підземне життя» монастиря ще цікавіше та таємничіше, аніж його верхівка, яка доступна кожному пересічному туристові. Під землею території обителі – справжні лабіринти, які ще й досі не повністю досліджені та розкриті. За легендою, засновник монастиря архімандрит Феодосій, православний священик із Молдови, колись врятувався від навали турків саме завдяки підземним ходам, тому, знайшовши притулок в таврійських землях, і тут вирішив собі прокласти підземний хід від монастиря. Але одним ходом його наміри не завершилися. Спочатку з’явився хід від центральної церкви монастиря до печер, прорублених в стрімкому схилі вапнякової скелі. Через цей хід монахи-аскети, які відправлялися до печер молитися та постувати, одержували сухарі та воду із монастиря. Але пізніше, територія під святинею перетворилася на досконало сплановану та спроектовану розгалужену мережу, схожу на лабіринт. Дійшло навіть до того, що прорубали шлях під водою, аби корабель із продовольством не підходив до берега, а майже посеред річки спускав під землю бочки із продовольством, які приймали монахи та везли на візку (тунель був досить широкий!) відразу до їдальні.

Монастирське містечко

До кінця 19 століття на території обителі вже нараховувалося 5 церков, окрім одного центрального собору – Собору Вознесіння. На початку ж 20 століття монастир являв собою просторе та численне таке собі «православне містечко», яке розташовувалось на території в 45х7,5 кілометрів із площею в 32 тис. га. Дохід містечка складав 500-800 тисяч золотих рублів (для порівняння, Соловецький монастир мав дохід 500 тисяч золотих рублів). Працювало в монастирі загалом 910 чоловік. Тут діяли млини і виноробні, маслоробні і молокарня, де виготовляли голландський сир. Були пасіки, існували два рибозаводи, один з яких здавався в оренду. В районі Пропасной балки розташовувалися стайні і всілякі майстерні. Діяла кузня і черепично-цегляне виробництво. Спеціальне місце було відведено під вапняну. Вапно десятиліттями готували за спеціальною технологією і використовували в постійному будівництві. Будівлі монастиря, які пережили 2 війни, період сталінської розрухи та збереглися донині, свідчать про неперевершені властивості такої технології обробки вапна. Не так давно були виявлені його запаси в районі старих монастирських майстерень. Міцність матеріалів того часу можна побачити на власні очі, адже викладені цеглою стелі братського корпусу (сьогодні це готель для паломників) та інші споруди стоять на території обителі до сьогодні.

На початку ХХ століття монастир вже забезпечувався власною електроенергією. В архівах зберігся такий запис: «электрическая станция, в которой находится 2 газогенератора, 2 мотора к ним 30 сил, 2 насоса водопроводных диаметром 700 ведер воды в час каждый, заряд аккумуляторов, динамо-мотор 23 сил и все остальные приспособления полного оборудования станции…» У 1924 році електростанція була розорена. Монастирський ж водопровід в селі діє і понині.

Потік паломників, прочан та подорожніх до монастиря був нескінченний. На початку ХХ століття поклонитися образу Святої Чудотворної Касперівської ікони Божої Матері їх приходило до кількох тисяч. Богомольців розміщували і годували в монастирі безкоштовно. Діяла на території монастиря духовна семінарія та лікарня.

Цікавилися священною обителлю та приїжджали погостювати навіть дворяни з Москви та Петербурга. Спеціально для вельможних паломників було збудовано готель на живописному березі річки. Монастир був улюбленим місцем російських православних царів за часів Катерини II. Могутня імператриця не раз приїжджала сюди. У 1916 році Свято-Григорівський Бізюков монастир відвідав з родиною цар Микола II. У сталінські часи готель для вельмож було перетворено на дитячий садок.

Випробуванням часом, зброєю та радянською владою

Як же тоді так трапилось, що такий поважний, заможній та розлогий монастир майже безслідно канув у Літу? Чому зараз він майже не відомий широкому загалу? Із початком громадянської революції на цих землях і почалися тяжкі часи в долі святилища. В 1919 році на монастир напала банда махновців. Вони вимагали в монахів гроші, а коли ті відмовилися їх віддавати, нападники замкнули служителів в підвалі виноробні та всіх перерізали. Монахів на території монастиря на той час було 1800 чоловік. З тих самих пір кров вбитих монахів і досі проступає на стінах підвалу, ніхто не може її стерти чи забілити. Ще досі ніхто не знайшов, де саме тоді монахи заховали монастирське золото – це ще одна таємниця монастиря.

Цікавий факт, що дія п’єси Михайла Булгакова «Біг», ймовірно, починається саме в Григоріє-Бізюківському монастирі. Згадаймо початок твору: «внутренность монастырской церкви где-то в Северной Таврии» і репліку Голубкова:  «…У них внизу подземелье… Очевидно, пещеры, как в Киеве». До того ж, єдиний монастир у Північній Таврії, що має печери, – Григоріє-Бізюківський.

Але випробування монастиря на міцність тільки починалися. Зазнав він і створення колгоспу «Червоний маяк», і візитів комісії з вилучення церковних цінностей, і оренду американських колоністів. Відчув «на власній цеглі» монастир всі «принади» радянської влади: комсомольську партійну школу на місці духовної семінарії та культмасову роботу в стінах Покровського собору. У 1967 році руйнують Вознесенський собор. Від нього залишаються тільки три чудові арки, на одній з яких, на вівтарній, щороку лелеки в’ють гніздо. Незабаром зносять ще дві арки. Третю не змогли звалити, як не старалися. Зачепивши сталевим тросом, тягнули її трьома тракторами, підривали фундамент і закладали вибухівку – все марно. У 1969 році, напередодні 100-річчя Леніна, бульдозерами вирізають монастирське кладовище. Зносяться і руйнуються старі кам’яні хрести та надгробки, відчиняються святі могили. Старожили згадували, що на місцях поховань відкривалися нетлінні мощі святих угодників. Все вивозили в невідомому напрямку. Решту кісток, які вдалося зібрати, місцеві жителі ховали в ящики і закопували за селом.

Відродження з попелу

Відродження монастиря розпочалося лише в 1992 році та триває і досі. Вже близько десяти років настоятелем обителі є архімандрит Феодосій. Служать в Григоріє-Бізюкові ще двоє монахів та один священик. Ось таким скромним чоловічим колективом і піднімають на ноги старий, понівечений долею монастир, повертають йому колишню славу. Також допомагають місцеві жителі, адже життя села Червоний Маяк здавна нерозривно було пов’язане із православною святинею. В монастирі приймають паломників із різних міст України та навіть із Росії, надають гуманітарну допомогу дитячим будинкам та лікарням.

За словами архімандрита Феодосія, то не вони, служителі, відновлюють монастир, підтримують його, то сам монастир вже давно живе своїм власним, священним життям та гуртує людей коло світла добра, миру та взаємодопомоги. Та поки джерело цього світла на вичерпається на таврійських землях, монастир буде жити та сповнювати життям своїх прихожан.

Анастасія Власова