Венеційська катастрофа: вода життя і смерті

Приблизно 1500 років. 20 мільйонів туристів щороку. 4 міліметри під воду на рік. Сьогодні це місто потерпає від найбільшої повені за останні 50 років. Місто-казка, туристичний апокаліпсис, must visit будь-якого списку світових атракцій – і величезна проблема. Це про Венецію та її суперечливу природу.

Венеція заручена з морем, як пишуть в туристичних довідниках, а тому приречена на масовий туризм. І приречена на проблеми – бо вода навколо, знизу, збоку, справа, зліва і навіть над нею під час потопів. Зараз Венеція потерпає від небачених за 50 років повеней. Через це місто може втратити статут культурної спадщини ЮНЕСКО. Щиро сподіваємося, що все владнається, а поки ділимося з вами нашими враженнями, що занотовували під час подорожі.

Їдемо кораблем. Можна під’їхати електричкою (яка за комфортом схожа на Інтерсіті в нашій реальності) на станцію із народнопісенною назвою Санта Лючія, але морем їхати цікавіше. На кораблі можна урочисто побачити наближення до безпосередньої Венеції. Тої самої, з Гранд Каналом, банями собору Сан Марко і невгамовними піснями гондольєрів. Континентальні землі навколо теж ніби входять до її складу, але вони нові, промислові чи житлові квартали. Усім відома, та сама туристична Венеція — це все-таки острівна її частина. Разом з пляжною смугою Лідо трохи на південь і райськими барвистими хатинками островів Мурано і Бурано на схід.

Корабель плине повз рівні ряди неоднакових, але однаково милих цукеркових на вигляд будиночків з червоною черепицею, старими, дещо подертими стінами і віконницями. Просто як шпалери для робочого столу ноутбука, фото з обкладинок зошитів – мрія, одним словом. Вранці, вдень і вночі – це три абсолютно різні історії.

Висаджуєтеся на берег і простуєте набережною. Ідете добрим десятком мостів над каналами і просто до найвідомішого символу – площа й собор Святого Марка, голуби, туристи й продавці всілякого краму. А його тут кури не клюють. Вірніше голуби. Цих відомих птахів тут теж багато, і годувати їх заборонено. Але туристам на це байдуже. Турист – людина з порушеннями світосприйняття, які виліковуються лише з поверненням додому.

Ранок – час, коли місто живе своїм власним тихим життям, живе для себе і своїх мешканців. Не для скажених туристів з усіх закутків Всесвіту. Прибирають сміття, привозять продукти – типові пейзажі міської рутини, все ж особливої в цьому місті. Вузькими вуличками, ширина яких не більша за розставлені в боки руки, їздять візки, куди збирають охайно виставлені під вхідними дверима пакети зі сміттям. Так само їздять вози з продуктами і займають весь прохід. Але дихається вільно: туристів небагато.

Цей невловимий момент просинання міста спостерігати найкраще. Канали ще не здригаються від транспорту й голосів туристів на гондолах. Магічний затишок відчуваєш між старими будинками під променями сонця. Атмосфера спокою невеличкого, кількаповерхового містечка з історією. Тишу поступово порушують люди, розхлюпують сонячні калюжі ногами і наводнюють вулички.

Собор Сан-Марко відчиняє двері о дев’ятій. 8:30, на площі біля нього уже черга охочих туди потрапити. Торговців-сувенірників з великими рухомими прилавками забагато на квадратний метр. Вони переїжджають за туристичними гуртами. Їх дедалі більше.

Заглиблюємося. Квіти на підвіконнях, таблички з назвами вулиць і духом старовини, прапори Італії та Венеції із золотим левом, такої незалежної та особливої, ніби й досі вона в статусі самостійної республіки.

Туристи псують враження і життя самого міста. Шкода місцевих людей, їм просто немає де пройти. Там якийсь східноєвропейський дикун фотографується, тут азіатські обличчя зачаровано втупилися в стіни, кудись іще – американські тіла загороджують прохід. Справжнє мультинаціональне нашестя.

Місто просякнуте духом комерції, щоправда, дріб’язкової. Це раніше тут була торгівля рибою, тканинами, прянощами, золотом. А зараз все для туристів – маски, скло, оптику, прикраси продають і досі на мосту Ріальто й не тільки. Сувеніри всюди. Підпільний продаж сумок-підробок світових брендів, селфі-палиць і чого тільки не придумаєш. Гроші за живу музику в ресторані. За в’їзд до міста з одного туристичного автобуса беруть 400 євро.

Уздовж Гранд Каналу під кожним кафе стоїть офіціант, зазиває гостей. Ніхто не хоче йти. Все дорого в цьому місті: від туалету до капучино. Чому? Бо треба морем довезти продукти на острів, а сміття і вміст каналізаційних стоків звідти вивезти. Все на водних таксі і вантажних катерах. Сміттєвози на воді. Доставка теж по воді. Це дещо вбиває водну романтику Венеції, але так місто за століття пристосувалося до острівного життя.

Тепер про романтичні гондоли. Спробувати на собі необхідно. Вона романтично хилитається на хвилях через таку, навмисне несиметричну, конструкцію, але вправні гондольєри завзято веслують, примудряючись обганяти, набирати швидкість і круто завертати у вузькі канали. Усі вони – переважно стрункі, підтягнуті італійці в смугастих тільниках і шляпах-канотьє зі стрічками у кожного другого, кросівки, окуляри. Пригадуються київські водії маршруток, в яких все не так. Замість легендарного шансону гондольєри самі собі насвистують італійські народні пісні. І без упину точать ляси між собою, може, про політику чи про щось серйозне, але ні на хвилину не замовкають.

Натхнені цими описами, ідемо і собі шукати такого гондольєра. На невеликій пристані до гондоли можна пройти вузькою дощечкою, а далі головне – не впасти у воду, а красиво всістися у човні. На мигах перемовляємося з колоритним італійцем про поїздку, він чекає, поки ми займемо місця, а після нашої тривалої спроби помінятися місцями нетерпляче попереджає: “No more change (Більшене міняйтеся)”. Попливли. Дорогою намагаємося зав’язати розмову, і Фабріціо швидко, окрім весла, бере ініціативу в свої руки. Йому на вигляд років під 50 і на гондолі плаває давно, судячи з вправних рухів. І до розмови охочий, ламаною англійською він розповідає про свою роботу. “Працюю по 14 годин на день. Багато туристів, в сезон буває ще довше. І заробіток непоганий, як на мене. 80 € за 40 хвилин поїздок вдень і 100 з чимось ввечері”, – мимохідь видає комерційні таємниці наш човнар. Заробляють, але це важка праця везти незграбну дерев’яну посудину з шістьма людьми вузесенькими водними вулицями. Змінити роботу Фабріціо не хоче, каже, що вже звик і знайшов у цій праці спосіб медитувати. У роботі гондольєра є і позитиви: “Плаваєш так собі цілими днями під сонцем, тут добре, і погода приємна. Туристів, правда, аж занадто багато, але що поробиш, без них я не зароблю на хліб і якусь рибу до обіду”.

Вода за бортом сіро-зелено-бірюзова. Брудна, але на диво, приємно пахне морем. На набережній пахнуть італійські сосни, за формою схожі на парасольку. Рай. Про суворе минуле міста, яке два століття було всесвітнім портом, нагадують собори, побудовані на честь перемоги над чумою.

Трохи проблемності. У такому місті, де все просочене водою, не надто чистою, попередити, а тим більше боротися з епідеміями, особливо в часи менш розвиненої медицини, ну просто неможливо. «Смерть у Венеції» Томаса Манна дає уявлення про це. Все вологе, все гниє: труби, двері, стіни. Ремонтувати складно, бо не перепинити ж рух у вузенькому каналі заради ремонтних робіт. І куди ставити риштування? У воду? Тому так і стоять подерті від часу стіни.

Місто стоїть на воді, живе завдяки їй, і його існування під загрозою теж через неї. Щодня внаслідок природних припливів рівень води піднімається на кілька сантиметрів. У будівлях є спеціальні отвори для виходу цієї води і регуляції її рівня. Щорічні затоплення набережної і площі Сан-Марко – взагалі звична справа. Однак проблема глобальніша: Венеція поступово нахиляється на схід. За прогнозами, її затопить на 80 мм протягом наступних 20 років. За все 20 століття місто опустилося під воду на 120 мм.

Час закінчувати поїздку гондолою по Венеції. Прощаємося з Фабріціо, даємо на чай і обмінюємося усмішками. На нього чекає нова порція туристів. Ідемо шукати позитиву.

А він є, венеційці жили й живуть непогано, попри все. Пригадується з історії, що вони довозили товари навіть на південні береги України. Вправні купці, підприємливі податківці. Податки брали з усього, за несплату карали. Так поповнювали скарбницю і розбудували місто.

У Палаці дожів (адміністративна будівля, за функціями типу КМДА) сліпуча розкіш. Вздовж Гранд Каналу кожна будівля – палац, розкішний, прикрашений, з історією.

І ця історія — те, що приваблює людей. Історія й романтика на кожному кроці: там народився Марко Поло, там жили Казанова, Вівальді, там відбувається Венеційський карнавал, там культура портового торгового міста сполучається з величністю архітектури. Морське місто, місто посеред моря. Але воно не було готове до таких величезних припливів: і води, і туристів. Місто для стилю життя XV, XVI, XVII ст.., але не глобалізованого сьогодення.

Сподіваємося, її врятують, вже розробляють проекти будівництва стін, що відвернуть наплив води. Але на світову славу й туристичну привабливість вона приречена. І її справді варто відвідати. Слід поспішати, адже хто знає, як там буде за 20 років.

Марія Писаренко