Подорож поза законом: нелегальна поїздка у Прип’ять

Статті

Багато людей мріє побувати в Чорнобилі. Хтось просто купує квиток на екскурсію, а хтось робить це цілком нелегально. Молодий блогер Денис Скіф розказав нам свою історію подорожі й поділився власними враженнями від поїздки у місто-привид.


А починалося все як у типових американських фільмах. Це був квітневий суботній вечір. Двоє друзів сиділи на кухні за келихом сидру. Обговорювали усе на світі. Розповідали про кумедні спогади з дитинства. Згадували веселі історії з життя. Ділилися потаємними мріями. А також пропонували неочікувані божевільні ідеї, які неодмінно потрібно реалізувати.

– Слухай, а поїхали в Чорнобиль?

– А поїхали!

Фото автора: Анна Бухер

Насправді ця ідея не була такою вже неочікуваною. Зародилася вона ще у підлітковому віці під впливом популярної на той час серії комп’ютерних ігор «Сталкер». Ну і зовсім трішки уроками історії. Проте наявність бажання, навіть такого сильного, аж ніяк не гарантувала можливості здійснити подібну авантюру. Принаймні, до тих пір, поки не трапилося дорослішання, поява перших коштів і знайомство з блогерами-шибайголовами.

Одного дзвінка знайомому, який не раз відвідував Зону Відчуження, вистачило, аби остаточно все вирішити. І ось, 26 квітня, у день річниці, компанія відчайдушних друзів: Денис, Олександра, Ростислав і Олексій, уже була на шляху у місце, де колись трапилася найстрашніша техногенна катастрофа.

Незважаючи на наявність різноманітних екскурсій і цілком законних турів, друзі вирішили дістатися Прип’яті нелегальним шляхом, як справжні сталкери. Пояснити таку позицію доволі просто. Зазвичай екскурсії мають певні заборони. Воно й не дивно, адже організатори турів несуть відповідальність за безпеку й здоров’я своїх клієнтів. Тому типові чорнобильські тури переважно обмежуються покинутими селищами, порівняно «очищеними» від радіації будівлями й ключовими пам’ятками. Мінімум – їх можна побачити з вікна автобуса, максимум – підійти до них на безпечну відстань. А це, як зазначає Денис, не дорівнює і 10% того, що можна побачити й відчути під час нелегальної подорожі.

Загалом, тривала вона 3 дні. Але цього виявилося достатньо, аби запам’ятати на все життя. Перед компанією стояли певні цілі: дістатися Прип’яті цілком непоміченими, забратися на один з найтаємніших об’єктів Союзу – Дугу та якомога ближче підібратися до електростанції, аби зняти це все для блогу. Що ж, у кінцевому підсумку ближче, ніж дах покинутої багатоповерхівки підійти не вдалося, проте Дугу друзі все ж змогли «підкорити». Та й до Прип’яті дійшли не привертаючи зайвої уваги. Практично.

Оскільки Зона відчуження знаходиться під цілковитою охороною, добиратися до Прип’яті довелося через ліс від самого КПП Дитятки. Пересувалися обережно. Намагалися йти там, де важко бути поміченим й легко зачаїтися. Обходили місця з високим рівнем радіації. Заблукати не боялися. В арсеналі були спеціальні карти, компаси й знавець тамтешніх територій – Ростян. Не переживали й з приводу охорони. Головне – знати де ховатися й сидіти тихо. Ось Вам і весь секрет сталкерів.

Фото автора: Анна Бухер

Попри усю небезпеку, радіація зовсім не лякала. Ну, майже зовсім. Душу заспокоювали дозиметри, які з характерним тріскотом дбайливо сповіщали які місця краще обходити й коли треба швидше «робити ноги». Помітно підбадьорювали й значні запаси вина та сидру. Кажуть, алкоголь допомагає вивести радіацію з організму. Принаймні, хотілося у це вірити.

Дійсно моторошно ставало, коли «фонило» настільки, що позначка дозиметру досягала 2500 мікрорентгенів на годину. Допустова норма, між іншим, сягає не більше 50. Але навіть у такі моменти голий ентузіазм перемагав здоровий глузд.

Чи варто казати, що про спецодяг чи респіратори навіть і мови не було? Подорожувала компанія у своїй повсякденній одежі, яка, до речі, й досі мирно покоїться на поличках шафи. На щастя, екстремальна поїздка жодним чином не позначилася на здоров’ї друзів. Єдиним у цій історії постраждав старенький Денисів рюкзак, який така шалена подорож остаточно добила.

Ночі у Зоні Відчуження були «веселими». У темний час доба вона особливо лякала. І справа тут не тільки у радіації, цілковитій темряві й вовчому витті. Липкий страх і відчуття тривоги викликала ймовірність неочікуваних зустрічей. І йдеться навіть не про диких тварин або патрульний нагляд. Це лише квіточки у порівнянні з тим, кого насправді приховувала Зона під покровом темряви…

Перебирати місцями для привалу також не доводилося. Першої ночі компанія знайшла у лісі невеличку кволу хатинку. Усередині нікого не виявилося. Вирішено було зупинитися тут. День виявився настільки виснажливим, що сил залишилося тільки на «поїсти». Швиденько повечерявши, друзі перекинулися парою слів і зі спокійною душею лягли відпочивати. Проте ідилія тривала недовго. Посеред ночі хтось почав ломитися у двері. Двоє чоловіків. Колишні в’язні. Але загрози не становили. Лише попросили трохи їжі й пішли собі з Богом. Небезпека минула. Майже. Вранці молодих людей знову розбудив стукіт. «Невже поліція?» – промайнуло у головах. А, ні. Працівники лісової охорони. Дуже привітні чолов’яги, як виявилося. Одразу подружилися. Навіть сидру разом випили. А потім усі мирно розійшлися по своїм справам.

Друга ніч виявилася менш стресовою. Хоча, справедливості заради, варто зазначити, що й менш комфортною. Ночувати довелося просто неба. Біля річки. Учотирьох в одному наметі. Другий загубили дорогою туди. Як то кажуть, у тісноті, але не в образі. Намучилися сильно. Зате тепло…

Хай там як, подорож подарувала багато вражень. Чого тільки коштує «підкорення» Дуги, з якої відкривався неймовірний краєвид. Уся Зона Відчуження – як на долоні. Так близько й так далеко одночасно. Така безрадісна й трагічна, але така по-своєму прекрасна.

Фото автора: Анна Бухер

По істині яскравою плямою у пам’яті й душі назавжди відбилася атмосфера Прип’яті. Вона нагадувала зовсім інший світ. Світ, де зупинився час, а дійсність втрачає свої грані. Світ, де немає ні душі, лише покинуті кволі будинки. Світ, де правила диктує природа, яку колись так нещадно отруїли, а вона змогла відродитися з ще більшою силою. Світ, який більше непідвладний людині. На якийсь момент може здатися, що це якась фантастична гра. Антиутопія. Але це реальність. Реальність, яка б’є по сприйняттю й свідомості. Реальність, яка дає змогу зазирнути у минуле й доторкнутися до нього. Це нагадує те саме відчуття, коли мама заборонила після школи йти на льодову гірку з друзями, але Ви не послухали й все одно пішли. І всередині все кипить від адреналіну, захвату й емоцій. Ви розумієте, що не маєте зараз бути тут. Але Ви тут і це… Захоплює?..

Але, окрім того, що атмосфера мертвого міста заворожувала, вона ще й до біса лякала. Важко повірити в те, що колись Прип’ять була щасливим і успішним містечком. Люди спокійно ходили на роботу, діти гуляли й веселилися. А зараз від усього цього залишилася лише тінь, оповита спогадами. Привид, скований трагедією. У будинках можна побачити купу іграшок, малюнків і старих фотографій з радісними дітьми. Вони сміялися. І, здавалося, цей сміх луною розносився стінами покинутої домівки. Аж морозом продерло по шкірі. Не так лякала радіація, як мертва у буквальному сенсі слова тиша навколо…

І хоча тема Прип’яті завжди була оповита купою моторошних легенд і страшних таємниць, як не дивно, нічого надприродного компанія не зустріла. Жодних аномалій, мутантів чи фантомів. Тільки собачку, яка ув’язалася за ними й супроводжувала від Дитяток аж до самого міста-привида. Її прозвали Даною. Вона стала повноцінним членом команди, вірною супутницею і справжньою захисницею. Проте ця мила історія дружби була недовгою. Коли настав час повертатися додому Дану не дозволили забрати з собою. Тож, залишалося тільки зі щемливим серцем залишити собачку в Прип’яті й щиро сподіватися на те, що з нею усе буде добре.

Фото автора: Анна Бухер

Проте не обійшлося і без веселих моментів. Ну, якщо це можна назвати веселим. Компанія двічі ледь не втопилися в річці, коли намагалися її перейти. Звісно, про жодні переправи або місточки у Зоні Відчуження й мови не було. Доводилося імпровізувати. Першого разу їм все ж трохи пощастило, хоча й не всім. Водойма мала невеличкі острівці землі, через які спокійно можна було перебратися. У принципі, усі справилися із цим випробуванням доволі легко. Усі, окрім Ростяна, який не втримав рівноваги й звалився у воду. Але з ким не буває, правда?

А от вдруге фортуна, здається, вирішила ненадовго відлучитися. Або ж поглузувати. Хто її знає? Цього разу жодних натяків на переправу й не було – одна вода навкруги. І хоча там було не глибоко, перспектива намочити одяг, особливо у таку холодну пору, не дуже приваблювала. Але «матусині інженери» не вішали носа: узяли дві довгі колоди, які знайшли поруч, і сконструювали щось на кшталт місточка. Хто ж тоді міг подумати, що така «геніальна» ідея закінчиться повним фіаско. Причому для всіх одразу. А для Дениса найбільше. Йти було дуже важко. Ноги постійно загрузали в болоті. Як бонус, він ще й примудрився перечепитися через злощасну деревину. Для повного щастя лишалося тільки нахлебтатися брудної води. Ось такі собі радіоактивні запливи вийшли…

На третій день подорожі їжі залишилося дуже мало. Сил йти через ліс ще кілька діб – ще менше. А повертатися додому якось треба. Тож, колективним розумом було ухвалено рішення добровільно здатися органам правопорядку. Так, трохи ризиковано, але, погодьтеся, не ризикованіше, ніж блукати Зоною ще декілька днів. Охоронці закону «привітно» прийняли компанію, відвезли до відділку й урешті-решт відправили в Дитятки. Загалом обійшлося усе доганою і штрафом. Але шматочок своєї слави друзі таки змогли увірвати: «Четверо людей було затримано в Зоні Відчуження» – голосили заголовки місцевої газети. І чим Вам не слава?

За усіма канонами жанру кожна історія має якусь мораль. І ця – не виняток. Так само як під час демонстрації небезпечних кадрів на телебаченні запускають стрічку з дисклеймером «не намагайтеся повторити це вдома», так само і Денис застерігає не здійснювати подібні подорожі нелегальним шляхом. Так, з одного боку, це все дуже цікаво, заманливо й незвичайно. Але з іншого – важко, ризиковано й небезпечно. Така поїздка вимагає не тільки хорошої фізичної підготовки, але й моральної. Безперервний біг, постійні переховування, ночівля просто неба. А ще постійний страх. Страх бути спійманим. Страх натрапити на небезпеку. І не важливо – чи це дикий кабан, чи це злочинець, який переховується в Зоні.

Варто пам’ятати й про те, що законів ніхто не скасовував. Якщо допитливість і бажання перемагають, краще скористатися послугами офіційних турів, які продемонструють основні об’єкти. А про те, що відбувається по той біг шлагбауму Вам розкажуть і покажуть ось такі відчайдушні й безстрашні блогери.

Тож, гарних Вам подорожей і бережіть себе!

Анна Бухер